Волонтери. Мобілізація добра - Ірена Ігорівна Карпа

Усе інше волонтерство в моєму житті після тих пінгвінів було, як не дивно, радше важким досвідом, неприємним в емоційному сенсі — хоча й набагато результативнішим. Замість чистого і світлого, доброго і вічного в пам’яті позалишалися якісь зовсім неправильні моменти й акценти — кров на сидіннях авто, що ніяк не відмивається і так нервує і лякає, і шкода грошей на хімчистку; централізовані схеми ошукування наївних благочинників, які хочеться «розбачити» і забути, а забути не можеш; публічні звинувачення у фарисействі, бо в тебе є більше, ніж у нужденних; приступ нудоти рано-вранці натщесерце, коли хапаєш ротом у машині повітря і довго-довго не можеш вимкнути аварійку і знову рушити, запізнюєшся на донорську здачу крові і почуваєшся останнім лайном ще багато днів; розпач від того, що робиш, можеш, віддаєш так мало; почуття вини за те, що радієш, їсиш тістечко, купуєш подарунки, коли хтось хворіє, помирає чи недоїдає (яке переростає в затяжну зневіру, бо ж у світі абсолютно постійно хтось помирає, страждає і недоїдає, ближче чи далі, але абсолютно щосекунди); врешті сварка з мамою, яка чомусь приревнувала до того, що ти купуєш календарі, рушники і шкарпетки й підписуєш листівки якимсь стареньким у будинок пристарілих, ірраціональний страх підхопити рак чи ВІЛ повітряно-капельним шляхом (це коли відчуваєш себе повним ідіотом і точно знаєш, що боїшся неможливого, але все одно боїшся), і врешті той страшний момент, коли замість їхати відвозити чи забирати щось із Борисполя, чи сідати робити розсипки чи писати мотиваційні тексти, або нести комусь гарячу їжу і ліки, чи організовувати черговий збір коштів ти просто лягаєш спати або ідеш в кіно, на побачення, читаєш книжку, і потім мучишся, мучишся, мучишся, а потім перестаєш мучатися і ще трошки мучишся вже тепер від того, що більше насправді не мучишся.

Що я вам скажу — це в мене дуже позитивна волонтерська історія. Такої бажаю кожному, особливо з огляду на те, що у країні, де я живу, була революція, а тепер триває війна. Нікому на моїх очах не відрізали понівечені руки і ноги, я не вимушена була кидати когось на смерть під перехресним вогнем, бездомні діти не звикали до мене і не казали мені «мама», я не доводила себе до виснаження фізичного і психічного, я не робила організаційних помилок, які коштували багатьом людям життя (чи навіть якщо комусь одному — все одно не ясно ж, як із цим далі жити самій), не втрачала пильності і не ставала жертвою ошуканства, коли зникають на чиюсь користь важко зібрані й життєво необхідні кошти. Можна сказати, це майже те саме, що я в’язала би нескінченно яскраві та приємні на дотик светрики, а тлусті пінгвінчики вбиралися би в ці светрики і майже одразу ставали би здорові, щасливі й безсмертні.

Що більше ми можемо, то більше від нас вимагається — на доступному рівні це так чи інакше усвідомлює кожен. І свій вибір (могти все більше і більше й віддавати все більше і більше чи не могти і не заморочуватися) кожен теж чинить тільки сам. Щоби зробити цей вибір вірно, треба дуже багато — а саме треба добре знати себе.

Що більше ми діємо, то більше чинимо помилок. Це також кожному відомо, і в кожного свій по-різному сформований поріг кількості того, що він може перейти, забути, простити собі. Для того щоби діяти, потрібно не мати в собі ніякого страху — це ще більше і складніше, ніж добре знати себе.

Що більше ми маємо очікувань, то менше їх справджується — і водночас ми завжди хочемо мати багато очікувань, бо нам тоді здається, що як два додати два буде чотири, так і ми отримуємо результати своїх дій і, відповідно, хоч щось контролюємо. З іншого боку, з думкою про те, що ми не контролюємо взагалі нічого, — як взагалі жити? Ніяк.

Волонтерство тренує одразу багато м’язів серця, добра прокачка яких робить життя якіснішим: уміння віддавати і забувати про себе і свої потреби на користь інших; уміння зупинятися і поважати свої потреби, любити свої бажання, розуміти, що маєш на них право; уміння докладати зусиль і вірити в результат, мислити позитивно; уміння прийняти відсутність позитивного результату і взагалі будь-якого результату своїх найщиріших дій; уміння довіряти обставинам; уміння не вірити взагалі нікому й нічому; уміння бути частиною складного організаційного механізму; вміння покладатися лише на себе; уміння вірити, що від тебе залежить абсолютно все; уміння прийняти те, що іноді від тебе взагалі нічого не залежить; уміння бути безстрашним і вміння прощати собі свій страх і взагалі вміння прощати собі» іншим, світові і йти далі.

Чесно, не можна без цього всього вижити й анітрішки не збожеволіти, і нема кращого способу всього цього навчитися, ніж взяти і почати щось робити, щось понад свої буденні дії, зорієнтовані на здобуття їжі та безпеки для себе і своїх найближчих. Робити щось, потрібне комусь і йде. Це і є волонтерство.

Лариса Денисенко

Прагматики

Марина спостерігала за бровами свого чоловіка. По-перше, кожну з них перетинав пам’ятний шрам, по-друге, вони по-родинному називали його брови «розвідний міст»; коли Артем був сконцентрованим та уважним, цей «міст сходився», можна було встигнути перебігти туди, куди тобі потрібно.

Зараз Артем уважно слухав Романа, того самого Романа, котрий іще рік тому розпанахав йому ліву брову. Над правою попрацював доберман, що його вони забрали з Маринчиного притулку. «Лівий — від Романа, правий — від добермана» — усміхався Артем. «Звучить, брате, так, наче і в цьому винні ми, євреї», — коментував ситуацію Льова Ліберман. Зараз він також уважно слухав Романа і не втручався. Або просто вимкнувся, цей рік його навчив вимикатися.

Ще рік тому Артем не знав, як звати Романа, той проходив під поганялом «підстадіонне мудло, що розхерачило мені брову».

Обидва рази, що передували появі шрамів, Артем намагався вказати і собаці, і незнайомцю на їхнє місце. Псові — буквально, бо старався пояснити, що диван не є місцем для собаки в їхній оселі, цим місцем є спеціально придбаний матрац. Романа він попросив не «зіґґати» і не кричати «смерть ворогам» перед початком футбольного матчу. Реакція була однаковою — «зарядили в торець».

Ліберман коментував вигляд обличчя Артема: «А що? Лице цілком читабельне, добре, що отримав ти не табельним». Льова знав, про що говорив. Про табельну та нетабельну зброю він отримав стільки знань, скільки ніколи не сподівався отримати, бо «я ж завжди був мазуном та ПОЦефістом, друзі, але