Україна-Русь. Книга друга. Князі Галицькі-Острозькі - Володимир Броніславович Бєлінський
Прошу послухати:
«На сводах паперти (того храму. — В.Б.), между притчами Священного Писания, представлена в лицах вся книга родства Иисуса Христа… во весь рост несколько Великих Князей Российских, с венцами вокруг головы…» [180, с. 313].
Зазначимо: московське літочислення проіснувало до 1700 року, яке відмінив Петро І та запровадив новий календар.
Це було вимушене рішення московського царя. Бо він продовжував крадіжку київської руської (української) спадщини. 1721 року Петро І своїм особистим указом звелів величати московитів і свою державу Московію — російським народом і Російською імперією, вкравши таким чином ім’я в русів (українців). А відмінив Петро І московське літочислення у 1700 році тому, що готувався до крадіжки заздалегідь: не могла 200-літня Московія бути спадкоємницею відомої 1000-літньої держави.
Що зрозуміло.
Попередньо московський цар Петро 1716 року за допомогою свого підручного В.Н. Татищева сфальшував та підкинув (привіз) із Кенігсберга так званий Радзивилівський «загальноросійський літопис».
А далі російська імператриця Катерина ІІ (1762–1796) створила (1783) таємну спеціальну «Комиссию по составлению записок о древней истории, преимущественно России», і напрацюваннями тієї «Комиссии…» всі фальшивки узаконила, вибивши у рабів-українців пам’ять.
Післямова
Автор збирався писати працю «Україна-Русь» у двох книгах. Та коли вийшов перший том книги «Споконвічна земля», де описаний український край та народ, що його заселяє багато тисяч років, творячи на своїй споконвічній землі впродовж віків культури й держави, то стало зрозуміло: між першою книгою «Споконвічна земля» та наступною «Українська слава», як її планується назвати, де йтиметься про доленосні звитяги нашої нації, потрібна ще хоча би одна книга. Розкриваючи тему, аби не виникала прогалина у розвитку українського народу впродовж останніх століть (Х–ХVІІ), автор змушений був написати другий том книги «Князі Галицькі-Острозькі», яка, на мою думку, заповнила ту прогалину. Бо про правителів попередніх наших часів ми вже щось розповіли у першому томі книги «Споконвічна земля» та про дещо нагадаємо у третьому.
Змушений зізнатися, що беручись до опрацювання другого тому книги «Князі Галицькі-Острозькі», я ніколи не думав, що цей відтинок української історії так системно наповнений свідомою брехнею та міфами російсько-польських істориків та владоможців.
Вигадки і фантазії настільки потужні, що ними досі послуговується світова історична наука, а головне — українські дослідники. Тільки небагато з них на сьогодні розуміють необхідність жорсткого переосмислення викладу самої канви та фактологічного матеріалу української історичної науки і відокремлення його, перш за все, від російського (московського).
До тих пір, поки ми не ліквідуємо пуповину і не переконаємо світову науку, що то кривотлумачення московитів XVIII століття, Кремль буде постійно заважати нам жити.
Варто пам’ятати, що кращі сучасні великі науковці Європи та Сполучених Штатів Америки, наприклад Едвард Кінан (професор історії Гарвардського університету), вже давно наполягають на перегляді московських історичних міфів, або, в крайньому разі, їх визначенні та науковій фіксації. Що звільнить російську та українську науки, як і світову, від великої кількості запущених туди «доважків брехні».
Отоді московські президенти путіни не розповідатимуть усному світу про катерининські вигадки XVIII століття типу «Малороссия», бо чітко знатимуть, що у Х–ХІ століттях, коли ще не було Москви, українські (руські) князі зі своїм народом уже обживали південні землі сучасної України-Русі, а майбутні московити до того не мали жодного стосунку. Вони ніколи не входили до складу Русі, а вкрали своє сучасне ім’я «русские» тільки 1721 року, коли Петро І видав указ від «22 октября 1721 года… (после. — В.Б.) торжественной церемонии по поводу Ништадского мира, (когда. — В.Б.) канцлер Г.И. Головкин от имени Сената… (предложил Петру І. — В.Б.) принять титул Императора Всероссийского…» [198, с. 395].
Тільки після того указу Московія почала зватися Російською імперією, а московити — росіянами.
Зазначимо: майже всі держави Європи в ті роки відмовилися визнавати те московське вигадане ім’я.
Саме український князь Василь Красний Острозький із династії Рюриковичів та роду Данила Галицького у 1421 році заснував на березі Чорного моря міста-фортеці: Качебіїв (сучасна Одеса), Чорноград (сучасний Овідіополь), Маяк (сучасне село Маяки), Караул, Балабки (сучасне село Барабой), що засвідчив посол королів Англії та Франції Гілльбер де Ланноа.
Тож московським так званим верховодам (царям, імператорам, президентам) годилося б подібні факти знати, щоб не опускатися до рівня національного героя Іванушки-Дурачка.
Та повернімося до книги «Князі Галицькі-Острозькі». Зразу ж впадає в очі, що при величезних князівських родоводах Русь (Україна) раптом на початку XIV століття опинилася без династії. А у Львові та Галичині 1323 року до влади прийшла якась незрозуміла «боярська рада на чолі з Дмитром Дедьком», хоча Європа у ті часи про подібне управління не відала. У Володимирі, серед православного українського люду, раптом престол самовільно захопив у 1340 році п’ятнадцятирічний князь-католик Болеслав (Юрій II), який з невідомих причин чомусь використовував печатку руського Великого князя Юрія І. А той Великий Галицько-Волинський князь Юрій Перший, оженившись другий раз у 28–30 років, будучи королем Русі, чомусь не подбав про спадкоємців від другої православної дружини. Отакі анекдоти на кожному кроці. Ще й, за словами польських хроністів-слуг короля Польщі та московських дяків — давніх державних істориків, — є цьому докази: різні історичні, правда, переважно сумнівні, якщо не сказати — фальшиві, документи.
А оскільки московська історична наука нічого іншого у спадок нам не залишила, а тільки оті фальшивки, то, зрозуміло, що саме московські брехні є домінуючими в доказовій базі.
Але варто зауважити, що в останні роки незалежності України деякі наші науковці починають розуміти необхідність пошуків нової джерельної бази, окрім московської. Вони, не чіпаючи промосковського трактування історичних подій та старих висновків, наповнюють історичні підручники й посібники сотнями нових європейських та арабських джерел, які часто-густо суперечать московській фальші. До таких українських науковців я б насамперед зарахував О.В. Русіну з її працею «Україна — хронологія розвитку. Від Батиєвої навали до Люблінської унії», 2009 року видання.
Саме ця праця звела до єдиної джерельної бази, щодо подій у Галицько-Волинській державі 1300–1380 років, такі різні джерела, як:
— «Книга знань про всі королівства, землі та володіння, які є у світі».
«Для українських науковців цей твір
