Україна-Русь. Книга друга. Князі Галицькі-Острозькі - Володимир Броніславович Бєлінський
Другий: вихрещена татарська верхівка прибульців потрапляла у звичне, рідне середовище.
Не слід забувати, що навіть другою дружиною тогочасного Московського Великого князя Василя III стала донька Василя Глинського — Олена.
Якщо татарські православні роди і князівства, за ярликами кримського хана, збиралися під орудою Москви, то, зрозуміло, що Польща і Литва у ті часи з неменшою енергією зобов’язані були збирати православних русичів навколо первопрестольного Києва. Вони мусили протистояти орді. І, зрозуміло, що те протистояння мав очолювати найзаслуженіший князівський рід давньої Русі. Яким і була руська (українська) династія Галицьких-Острозьких. Як польські та литовські правлячі роди, так і українські в усі часи, за будь-яких обставин знали, який князівський рід був найвищим та найпочеснішим.
Тому й не дивно, що князь Костянтин Іванович, очоливши те люте протистояння кримській та московській ордам, із 1497 року став гетьманом Великого Литовсько-Руського князівства. Він за життя мав королівські права: під час воєн міг стратити людину за непослух, у мирні дні йому дозволялося ставити печатку на червоному воску, а на надгробку князя зобразили в короні.
Не забуваймо, предки Костянтина Івановича носили королівські корони. Тому й він мав такий привілей.
Навіть якщо той образ (на монументі) алегоричний, то церква і давнє суспільство могли зробити виняток лише для людини, яка мала на те право. І тільки!
Люди зобов’язані шанувати своїх предків. Це один із постулатів християнства: предки — від Бога!
3. Тріумф українського державця
Головним у діяннях українського князя Костянтина Івановича Галицького (Острозького), звичайно, була війна чи, по-іншому, — протистояння з ворогами Вітчизни: татарами, московитами і турками, які плюндрували її землі. Досить змістовно з цього приводу написав професор В. Ульяновський : «…Головним у житті Костянтина Івановича стала війна. Великий гетьман… брав безпосередню участь у всіх акціях та воєнних виправах проти татар і турок, а також проти… (московитів. — В.Б.). В обох випадках сенсом боротьби був захист державної території та людності. Цікаво, що принцип віри… не діяв, хоч літописи підкреслювали особливу жорстокість магометан (та не забуваймо, що ті літописи редагували московити. — В.Б.).
Але для князя Острозького різниця між ворогами… полягала лише в способі військових виправ татар і московитів, що потребувало різної тактики ведення військових баталій.
Власне, уся діяльність К.І. Острозького як воєначальника спростовує ідеологему… (московитів. — В.Б.) щодо опозиції «єдиновірній Русі» й «мусульманському Сходу». Військові виправи Острозького проводилися за принципом: свій-чужий» [46, с. 22].
Московити для князя Костянтина Івановича Острозького (Галицького) у ХV–ХVІ століттях, як і для всього руського (українського) люду, були чужими. Скажімо конкретніше: були загарбниками, тобто — лютими ворогами.
За минулі роки і століття у наших відносинах нічого не змінилося. Я пишу ці рядки 10 квітня 2014 року, коли московити-загарбники знову прийшли на нашу землю.
«Серед гучних перемог гетьмана Костянтина Івановича Острозького осібне місце займають ті, які він одержав під Вишнівцем та під Оршею. Обидві події дістали значний резонанс і були докладно описані книжниками (переважно польськими. — В.Б.). Під Вишнівцем, поблизу Лопушни, очолюване князем 6-тисячне військо погромило учетверо більші сили кримського хана Менглі-Гірея, звільнивши 16 тисяч полонених (28 квітня 1512 р.). Перебіг битви відтворено у поемі невідомого автора «Про вибиття татар перекопських під Вишнівцем року 1512-го» [44, с. 524].
Автор пропонує за цим давнім першоджерелом дослідити, як в ті далекі часи сприймали перемоги знаного українського полководця. Та й взагалі: була це велика слава, гідна тієї людини, чи, можливо, — ні. Послухаємо давню поему:
«Король Зиґмунд і нова королева польська
Саме в Кракові були, аж вість: перекопський
Царик голову підняв, небезпека близько,
В Руський край Менглі-Гірей йде з великим військом.
Як годиться королю, батькові вітчизни,
Спохопився, щоб одбить меч поганський, грізний.
Двір свій швидко відіслав жовнірству в підмогу,
Щоб Поділля захистить, укріпить залоги.
Також шляхта й рицарство руське родовите
Виступали, щоб татар спільно погромити.
Костянтин, як гетьман-князь, спішно вирушає,
Він литвинів, волинян під рукою має.
Сил татарських двадцять п’ять тисяч, а чи й більше
На лічбі тоді було, злих, щонайлютіших.
В руськім краї немалі учиняли шкоди,
Бо ж сам цар Менглі-Гірей ними верховодив.
Аж під Білки вже було підійшли загони,
Коли гетьман польний там став на оборону.
Він сім сотень до ноги вибив бусурманів,
Нашим мужності додав, настрахав поганих;
Ані жодного живим звідти не пустили,
Бідних бранців весь полон в цілості відбили…»
[44, с. 524–525].
За текстом зрозуміло, що поему написала людина-патріот Польського королівства. Спочатку віддала належне польському королю і королеві, які зобов’язані були дбати про вітчизну — організувати відсіч кримським татарам.
Автор поеми чітко вказав кількість татарського війська на чолі з ханом, що прийшло грабувати Поділля. Орда налічувала 25 тисяч вояків. Послухаємо далі:
«Як звитяжців у бою слава увінчала,
Молодці довкола них гуртуватись стали.
Польське й руське військо теж довго не барилось,
А побіля Вишнівця в полі розложилось.
Із Литви князь Костянтин три тисячі добрих
Мужніх воїнів привів, битися готових.
Князь Михайло з Вишнівця був при нім з синами
Й князь Андрій із Збаража, котрі над військами
Теж могли гетьманувать, але Костянтина
Визнано було всіма гетьманом єдиним.
Гетьман польний Станіслав, рицар славний, мужній,
Що під Білками татар знищив осоружних,
По звитяжстві осмілів і з полком хоробрим
За ордою назирав, допікав їй добре.
Костянтин з коронними військ проводирями
Раду радив, як узять верх над ворогами.
Більшій силі хитрість звик він протиставляти,
Бусурман стрічав стократ, знав, як подолати.
На свій досвід бойовий гетьман покладався,
Та охоче й до порад добрих дослухався.
Мудру раду дав усім гетьман іменитий,
Розказав, як нападать, як гонить, як бити.
Зі сторожі уночі спішно, в пильній справі
Гетьман польний Станіслав заявився в табір,
Вість приніс: Менглі-Гірей став кошем хижацьким,
Можна тихо підступить, вдарити зненацька.
Дуже втішна новина, тож усі, хто слухав
Звістку ту при гетьмані, піднеслися духом.
Славою окритись чи за вітчизну вмерти
Кожен кинутись у бій поривався першим.
Як побачив Костянтин хіть таку до бою,
Скоро військо поєднав — Польщу із Литвою.
Із волинцями усіх стало десь шість тисяч,
Випадало кожному із десятком биться.
Рушили із Вишнівця,