«Ілюстрована Історія України» - Михайло Сергійович Грушевський
З сим новим гетьманом у Дорошенка не було таких добрих відносин як з Многогрішним. Самойлович був незвичайно услужний для Москви і мав у неї віру, а боячи ся, що прийдеть ся йому положити булаву, як що Москва договорить ся з Дорошенком, всїми силами відводив Москву від порозуміння з Дорошенком: радив з ним не мирити ся, а воювати, і справдї таки намовив. Крім того трудність вийшла також і в тім, що Польща, хоч зрікла ся України перед Турками в Бучацькій умові, на правду не хотіла зрікати ся: не вивела своїх залог з України, далї підтримувала Ханенка против Дорошенка, і московському правительству заявила, що як би Дорошенка прийнято під московську вдасть, то се вважатиме нарушеннєм перемиря. А Москва не хотіла воювати ся з Польщею, і се теж спинило її в порозумінню з Дорошенком. Страх від Турків тим часом зачав проходити. На другий рік вони свого походу не поновили. Навпаки гетьман польський Собєский сам зачав війну з Турками і побив їх під Хотином. Виявило ся що Турки не такі страшні і нема чого їх так дуже бояти ся та з Дорошенком панькати ся. Серед українського ж народу торішній похід Турків Дорошенкови не поміг, а пошкодив. Досі він таїв ся з своїм підданнєм Туреччині, тепер се вийшло на яв. Все те що діяло ся під час турецького походу: перероблення костелів на мечети на Поділлю, оповідання про знущання Турків над християнськими святощами, заби раннє ними дітей силоміць в турецьку віру—все ставило ся тепер в вину Дорошенку, що він Турків на Україну навів. На сїм грали вороги Дорошенкові й підіймали на нього нарід; навіть найблизші люде докоряли йому гірко за Турків.
Самойлович вірно вгадав сей час і намовляв Москву не мирити ся з Дорошенком, а воювати його і підбити силоміщь. Москва війни не хотіла і кінець кінцем наказала Ромодановскому, іти з Самойловичем за Днїпро, щоб поладити справу з Дорошенком, але поладнати згідливо, без війни. Та Самойлович хотїв знищити Дорошенка до решти, щоб він не міг йому бути більше конкурентом; замість переговорювати ся з Дорошенком, він рушив з Ромодановским з військом і почав перетягати до себе правобічну старшину і людей. Зачав похід з гори, від Канева, і справді люде і старшина, помітивши як усе знеохотило ся до Дорншенка, без боротьби піддавали ся Самойловичу.
Дорошенко даремно кликав Турків і Татар; хан, як і за Хмельницького, гнівав ся, що Дорошенко хоче ним командувати через султана, і не спішив ся помогати. Майже всі покинули Дорошенка і сидїв він безпомічний на своїй Чигринській горі. Але Самойлович навіть не пішов на Чигрин: повів діло так наче й не було вже Дорошенка. В Каневі і Черкасах посадив він своє війско. Депутати від десяти тодішніх правобічних полків (Канівського, Білоцерківського, Корсуньского, Черкаського, Паволоцького, Кальницького, Уманського, Браславського, Подільського, Могилївського) признали над собою вдасть його і зверхність московську. На заклик Самойловича прибули до Переяслава і тут дня 15 марта 1674 р. на предложеннє Ромодановского „вільними й тихими голосами" (як доносило ся московському правительству) признали правобічним гетьманом Самойловича. Ханенко, шо теж прибув на сю раду, передав йому і свої клейноти Так Самойловича проголошено єдиним гетьманом цїлої України
89. Руїна
Дорошенко був так збентежений сим несподіваним крахом, що стратив всяку охоту до дальшої боротьби. Післав через свого післанця Івана Мазепу поздоровленнє Самойловичу—докорив тільки, що той його так по воєнному трактував, не звернувши ся з переговорами. Готов був сам піддати ся Самойловичу. Але на той час поспіли післанцї від кошового запорозького Сїрка. Сей славний войовник запорозький як перед тим був прихильником Москви, так тепер став завзятим її ворогом, покоштувавши московського заслання. Він радив не їхати до Самойловича, не піддавати ся, і обіцяв поміч Запорожцїв, що не хотіли корити ся Самойловичу. Прийшла також вість, що Собєский має бути вибраний королем в Польщі, а він здавна мав зносини з Дорошенком і радив йому покинути Туреччину й піддати ся під протекцію Польщі-більше меньше на тих умовах, яких хотїв. Прийшла також відомість, що Татари йдуть в поміч. Дорошенко рішив бороти ся далї—та гірка вже була та боротьба! Післав Мазепу в Крим по поміч, а иньших знов післанцїв до візира турецького, скаржачи ся на хана; просив конче ратувати, бо як ще за місяць-два не прийде поміч, то кине Україну і піде в Туреччину.
Справдї, не було вже як тримати ся, і треба було лати спокій нещасливій УкраїнЇ. Та прийшла татарська орда і з нею Дорошенко став навертати назад правобічні міста живосилом, страхом караючи нещасливий нарід, віддаючи Татарам. Але тільки він завернув ся, а Самойлович прислав своє військо знов правобічне побереже відпало від Дорошенка. Самойлович приступив під Чигрин і обложив його. Дорошенко був в останній біді. Козаки тїкали до Самойловича; в Чигринї, як казали, було з Дорошенком всього 5 тисяч козаків, та і з тих багато було незадоволених на його турецьку політику. Про Дорошенка оповідали, що сидить в малім замку і в останнїй біді хоче сїсти на бочку з порохом і запаливши її, так з собою покінчити. Та тут прийшли вісти, шо йдуть Турки й Татари в поміч. Самойлович