Кримінальне право України. Загальна частина. - Роман Вікторович Вереша

амністію) до групової непокори законним вимогам органів влади і добровільно припинили таку діяльність протягом визначеного в амністії строку (скажімо, десяти днів після прийняття акта про амністію), підлягають амністії відповідно до акта про неї на загальних підставах.

Особи, які відповідно до прийнятого закону про амністію підлягають звільненню від покарання або подальшого його відбування, звільняються не пізніше як протягом трьох місяців після його опублікування. Особи, щодо яких застосовується скорочення терміну покарання, мають бути офіційно поінформовані про нове обчислення терміну покарання та про дату закінчення відбування покарання протягом місяця після опублікування закону про амністію.

У ході виконання припису акта про амністію щодо осіб, які підпадають під його дію, приймаються відповідні документи: постанова органу дізнання або попереднього слідства про закриття кримінальної справи, що санкціонується прокурором; якщо справу розглядає суд, він постановляє обвинувальний вирок про звільнення винного від покарання, а якщо справа перебуває у касаційній інстанції, суд виносить ухвалу про закриття кримінальної справи; постанова органу, що відає відбуванням покарання, — про звільнення особи від подальшого відбування покарання (постанову санкціонує прокурор).

Амністія, як правило, не допускається стосовно засуджених, які вчинили особливо тяжкі злочини проти держави, умисне вбивство за обтяжуючих обставин та інші особливо тяжкі злочини, а також щодо осіб, які раніше звільнялися від покарання за актом амністії або актом помилування і знову вчинили умисні злочини. Амністія не звільняє від обов’язку відшкодувати заподіяну злочином шкоду, покладеного на винну особу вироком чи рішенням суду.

2. Помилування (так звана персоніфікована амністія). Помилування здійснює Президент України (п. 27 ст. 106 Конституції України) своїм актом (Указом) про помилування. Це положення відображено в ч. 1 ст. 87 КК, за якою помилування здійснюється Президентом України у відношенні індивідуально визначеної особи.

Помилування — це виявлення гуманізму і милосердя з боку глави держави — Президента України, стосовно індивідуальної особи (осіб), яка засуджена судом до будь-якого покарання за вчинення злочину будь-якого ступеня тяжкості. Воно полягає у повному або частковому звільненні особи від покарання або застосуванні більш м’якого покарання, або в знятті з особи судимості або у заміні довічного позбавлення волі позбавленням волі на певний строк.

За ч. 2 ст. 87 КК, актом про помилування може бути здійснена заміна засудженому призначеного судом покарання у вигляді довічного позбавлення волі на позбавлення волі на строк не менше двадцяти п’яти років. Це означає, що актом про помилування засудженого до покарання у вигляді довічного позбавлення волі, таке покарання може бути замінено йому на абсолютно визначений в чинному КК вид і строк покарання — позбавлення волі на 25 років.

Помилування регулюється Положенням про порядок здійснення помилування осіб, засуджених судами України, затвердженого Указом Президента України.

Помилування, на відміну від амністії, не передбачає звільнення особи від кримінальної відповідальності в цілому, воно може стосуватися лише звільнення засудженого від відбування основного і додаткового покарання. З клопотанням про помилування до Президента України можуть звертатися: засуджена особа, її родичі, трудові колективи, громадські організації, а також адміністрація органу, що виконує покарання у вигляді позбавлення волі стосовно засуджених, які довели своє виправлення і відбули більшу частину покарання. При відмові задовольнити клопотання засуджений може повторно звернутися з аналогічним клопотанням.

При Президенті України створено комісію з питань помилування. Вона працює на основі Положення про таку комісію та Положення про порядок розгляду клопотання про помилування громадян.

Акт (Указ) про помилування не має нормативного характеру, він завжди персоніфікований і зобов’язує відповідні правові органи виконати наявні в ньому приписи щодо конкретної особи (осіб).

Розділ XX СУДИМІСТЬ
§ 1. Поняття судимості, її кримінально-правові та загальноправові наслідки

Судимість — це певний правовий стан особи, зумовлений обвинувальним вироком, яким за вчинений нею злочин призначається покарання і настають у зв’язку з цим відповідні правообмеження.

Особа визнається такою, що має судимість, з дня набрання обвинувальним вироком законної сили і до погашення або зняття судимості (ч. 1 ст. 88 КК).

Судимість як правова інституція зумовлена потребою більш рішучої боротьби з рецидивом злочинів та заходами кримінально-правового характеру щодо запобігання злочинності. Судимість має завдання продовжити на деякий час кримінально-виконавчий вплив на засудженого після відбуття ним покарання. У цьому розумінні визнання особи судимою тягне для неї не лише несприятливі фізичні та психологічні наслідки, пов’язані з призначенням та відбуванням самого покарання, а й певні правообмеження після відбуття покарання. Одна частина таких наслідків має винятково кримінально-правовий характер, друга — загально-правовий характер.

За юридичною природою судимість як специфічний правовий наслідок покарання має три складові. Перша з них пов’язана з правообмеженням особи, що раніше відбувала покарання у вигляді позбавлення волі за умисний злочин і до погашення або зняття судимості знову вчинила умисний злочин, за який її засуджено до позбавлення волі. До такої особи (осіб) може бути застосовано: а) умовно-дострокове звільнення від відбуття покарання лише після фактичного відбуття нею не менше двох третин строку покарання, призначеного судом (п. 2 ч. 3 ст. 81) або б) заміна невідбутої частини покарання більш м’яким після фактичного відбуття не менше половини строку покарання, призначеного судом (п. 2 ч. 4 ст. 82).

Друга складова судимості пов’язана з правообмеженням особи, яка вже відбула покарання. На цьому рівні: а) наявність судимості як різновиду повторності вчинення злочину є обставиною, що обтяжує відповідальність, при призначенні покарання за вчинення нового злочину (п. 1 ч. 1 ст. 67 КК); б) судимість виступає кваліфікуючою ознакою багатьох конкретних складів злочинів (ч. 2 ст. 201, ч. 2 ст. 203, ч. 2 ст. 204, ч. 3 ст. 212, ч. 2 ст. 213, ч. 2 ст. 225, ч. 2 ст. 226, ч. 3 ст. 296 КК та ін.). Отже, судимість при цих двох її складових пов’язана з правообмеженнями суто кримінально-правового характеру.

Третя складова судимості особи, що відбула покарання, пов’язана з правообмеженнями загальноправового характеру. Зазначимо, що так звані загальноправові обмеження, що пов’язані з судимістю, все ще не описані в єдиному правовому