Споконвічна земля - Володимир Броніславович Бєлінський
Отак чинила Польща.
Спочатку силою захопила Львів і Галичину, хоча, звернімо увагу, руські (українські) князі на ті часи не перевелися. Потім польський король Казимир домігся у Константинополя призначення на митрополичу кафедру вибраної ним особи. Бо в іншому разі «придет… нужда крестить Русов в веру Латинов». А це означало й Патріарше благословіння польського короля на галицький князівський престол. Шкода тільки, що європейська історія не визнає подібні дії звичайним бандитизмом.
З часів польського короля Казимира III на сторінках української історії з’являється невідома князівська родина Острозьких. Цікаво: перший представник невідомого князівського роду — Данило, з незнаних причин посідав родовий стіл князів Галицьких — Холм. Що взагалі цілковитий абсурд! У XIV столітті ні польські королі, ні Великі Литовсько–Руські князі не володіли правом надавати людині князівський титул. Князем можна було стати за народженням. І тільки!
Ось чому польська імперська історія та російська так пильно і прискіпливо коригували абсолютно всі події, що стосувалися представників роду Острозьких — вони ж — князі Галицькі. Та як не слідкували, а все ж таки дали маху. У 1417 році на Констанцький собор з Великого Литовсько–Руського князівства поїхали Митрополит Григорій Цимблак та князі Свидригайло, Василь Красний і Олександр Туровський.
На Костанцькому соборі троє з них відомі за своїми звичними іменами й титулами. Тільки от: Василь Красний став Гедігольдом. Ця метаморфоза, що відбулася з іменем нашого князя, нікого досі не зацікавила. Один із кращих українських князів роду Данила Галицького, завдяки звичайним махінаціям російських та польських істориків, досі не посів достойного місця в українській історії. Як раніше, завдяки іншим маніпуляціям, князь Дмитро із роду Галицьких став звичайним боярином Дмитром Дядьком. Тому у сучасній академічній праці шанованої мною О. В. Русіної наведено засновані Василем Красним міста–фортеці у загальному «Списку міст Свидригайла», де жодним словом не згаданий їхній засновник руський (український) князь. Послухаємо професора О. В. Русіну:
«Список міст Свидригайла.
Латиномовний “Список міст Свидригайла” є одним з основних джерел для історичної географії України першої третини XV ст. “Список” містить перелік “замків та земель”, які підпорядковувалися великому князю литовському Свидригайлу. Попри те, що не всі згадані у “Списку” пункти піддаються ідентифікації, він дає змогу в загальних рисах реконструювати систему тогочасних міських поселень. У ньому фігурують: Київ, Чернігів, Рильськ, Стародуб, Трубчевськ, Новгород–Сіверський, Путивль, Хотмишль (сучасний Хотмижськ у Білгородській обл. Російської Федерації), Курськ, Донецьк (однойменне городище у межах сучасного Харкова), Черкаси, Звенигород (нині — Звенигородка Черкаської обл.), Сокалець (на Південному Бузі неподалік від Брацлава), Чорний Град (знаходиться у гирлі Дністра), Маяк (городище у с. Маяки, на лівому березі Дністра), Караул (городище поблизу Рашкова на Дністрі), Качибеїв (був на місці сучасної Одеси) Оскал (можливо, тотожний Старому Осколу Білгородської обл. РФ), Милолюбль (його решток слід шукати десь на Сіверському Донці, в районі сучасного Білгорода РФ), Мужеч (знаходився десь між сучасними Суджею та Обоянню Курської обл. РФ), Сновськ (Седнів Чернігівської обл.), Брягин, Мозир, Овруч, Кременець, Дашів (сучасний Очаків), Луцьк, Володимир–Волинський, Степань (у Рівненській обл.), Острог, Полонне (у Хмельницькій обл.), Чорнорийськ (нині — старий Чорнорийськ Волинської обл.), Житомир, Звягіль (сучасний Новоград–Волинський Житомирської обл.), Олевськ (Житомирської обл.) та Летичів (Хмельницької обл.)» [44, с. 286–287].
Слід пам’ятати: у ті часи Галичина та Західне Поділля підпорядковувалися Польській Короні і тому їхні міста не поіменовані. Це нагадування нашій пам’яті.
Але факт фіксації польським державним документом існування таких міст, як: Чорний Град (Чорногрод), Маяк, Караул, Качебеїв (Качебіїв) і навіть Дашів (сучасний Очаків) у 1432 році заперечити неможливо. Як неможливо заперечити договір «від 15 квітня 1412 року між Владиславом II Ягайлом та Сигізмундом Люксембурзьким… про поділ території»…, у якому ці придністровські міста та фортеці жодним словом не згадані. Отож були побудовані у 1421 році руським (українським) князем Василем Красним (Гедігольдом). Тим більше, що, за свідченням посла двох королів Гілльбера де–Ланноа, саме із метою побудови фортець Василь Красний у 1421 році прибув на берег Чорного моря.
«…Вышеупомянутый Гедигольд (Василь Красний. — В. Б.), правитель Подолии, с целью основать здесь силою совершенно новый замок, который и был сделан менее чем в месяц… в пустынном месте, неимеющем ни дерева, ни камня; но упомянутый правитель привел с собою 12 тысяч человек и 4 тысячи повозок, нагруженных камнем и деревом» [8, с. 40].
Посол англійського і французького королів Гілльбер де–Ланноа у 1421 році, вирушаючи із Білгорода до Криму, об’їхав Дністровський лиман північною дорогою і тому зміг побачити тільки зведену на той час фортецю Маяк. На мою думку, інші фортеці йому й не велено було показувати.
Отака історична достовірність, про яку українські історики попередніх часів воліли мовчати. Та сьогодні крига повільно починає скресати. Згадувана мною професор О. В. Русіна у книзі «Україна — хронологія розвитку. Від Батиєвої навали до Люблінської унії» уже обережно нагадує про посла «Жільбер де–Ляннуа». Хоча ще говорить невизначено: «Дослідники й досі не з’ясували, який саме замок було збудовано Вітовтовим намісникому 1421 р…» [44, с. 280].
Звернімо увагу, шановна професорка жодним словом не згадує про українського князя Гедігольда та про те, що тих фортець було чотири. І про те, що заважає ґрунтовно вивчити (дослідити) матеріал, немовби він не стосується української історії, теж — ані слова!
А от її учень, професор Борис Черкас, уже пішов значно далі. І, як гадаю, за його словами, професор на правильному шляху. Послухаємо:
«1421 року… подільський староста Гедигольд (Василь Красний. — В. Б.)
