«Ілюстрована Історія України» - Михайло Сергійович Грушевський
Новий гетьман, певно, був цїлою головою вищий від Юрася, був чоловік дуже досвідчений, розумний, бувалий, не кепський політик, при тім безсумнїву—патріот український, завзятий автономіст, однодумець старшини, що разом з нею щиро бажав забезпечити свободу і незайманність України. Але він не мав популярности такої як Хмельницький: був він український шляхтич з київського Поліся, служив по канцеляріях, до військового діла не мав особливої охоти і до війська попав припадком: оповідали, що Хмельницький його викупив у Татар, як він попав в неволю над Жовтими Водами. До того ж і на гетьманство Виговський попав не вибором повної ради, а против її волі. Все се в тодїшнїх обставинах, незвичайно трудних і без того, ще більше утрудняло становище новаго гетьмана.
В перших початках Виговський хотів далі вести політику Хмельницького: держати ся по можности нейтрально між Москвою і Швецією, Кримом і Польщею, щоб мати спокій на Україні, зміцнити в нїй лад і порядок і свою власну позицію. Приєднав до себе знову Кримську орду, що була перехилила ся на сторону польську. Довів розпочаті переговори з королем шведським до дуже важного союзного трактату, котрим король шведський обовязав ся „признати і проголосити військо Запорозьке з усїми підвластними йому землями за нарід свобідний і нїкому не підвластний", його свободу і права боронити против усіх ворогів, а спеціально—добити ся від Польщі признання свободи і незалежности „війська Запорозького", себ то східньої України, та розширити його територію і на західню Україну. Се були дуже важні обіцянки, але висловляли ся тоді, коли вже упадав розмах шведської політики: шведський король мусїв вивести військо з Польщі бо напала на нього Данїя, і Швеція таким чином не могла бути опорою для України. Зіставала ся Польща і Москва; Польща вела далї переговори з козаками, аби вернули ся назад до польського короля, і обіцяла за се всякі права, аж до автономії України. Москва навпаки з смерти Хмельницького хотїла скористати, щоб поширити свої впливи і власть на Українї взяти в свої руки збираннє доходів, поставити воєводів в иньших українських городах(досї воєводи були тільки у Київі) і скасувати церковну незалежність України. Все се були новини прикрі українській старшині й громадянству, але Виговський скільки міг ішов під лад Москві і не протестував виразно проти сих московськіх плянів, бо не чув себе ще певно. За свою покірність сподївав ся від московського правительства, що воно його підтримає супроти неприхильних течій, які зазначали ся против нього на Українї; але сї надії його не сповнили ся. Тому що Виговського провела на гетьманство старшина без повної ради, з сього скористали всякі елементи ворожі старшині, а особливо Запороже, що власне найбільше вороже було новим порядкам, а стояло за старий демократичний лад військовий, коли військова рада правила всїм, відбирала і надавала булаву, а центром того була Січа.
За Запорожем тягнули також і сусїднї лівобічні полки Полтавський і Миргородський, що по сусідству стояли в найбільш тїсних і близьких звязках з Запорожем. Там ото й прокинули ся зараз ворожі Виговському і старшині течії, і з них задумав скористати полтавський полковник Мартин Пушкар, щоб зсадити Виговського. Нарікали, що Виговського посадила старшина штукою, без військового вибору, без Запорожа, а гетьмани повинні вибирати ся на Запорожу, і Виговський.
Й не козак, а Лях, і не мислить добра війську і народови, а хоче запродати Україну Полякам. Щоб зробити кінець тим говіркам, Виговський скликав нову раду, куди були вислані виборні козаки з полків, і на тій радї вибрано Виговського на ново, і московське правительство його признало гетьманом правильним і законним. Але противники Виговського і старшини через те не заспокоїли ся. Від Пушкаря і від кошового запорозького Барабаша далі раз у раз ішли до Москви післанці, а з ними доноси і скарги на Виговського, що він неправильно вибраний і військо його гетьманом мати не хоче, бо він зрадник і таке иньше. Виговський сподївав ся, шо московське правительство за його покірність поможе йому придавити ті неприхилні течії, накаже його ворогам, щоб слухали ся його як законного гетьмана і навіть поможе йому оружно їх приборкати. Тим часом московське правительство не хотїло так різко виступати против людей, що перед ним представляли себе найвірнїйшими прихильниками й слугами Москви. Вона приймала від них післанцїв, посилала до них листи, робила їм ріжні уступки, а ті з того ширили поголоски, що Москва з ними тримає, а Виговського теж не вважає правдивим гетьманом Виговський побачив, що Москва щиро його не підтримує, а ворожий рух змагаєть ся, і порішив сам приборкати своїх ворогів. З Москви наказували йому, аби не воював, а чекав, чи не послухають його противники московських намов. Але довше чекати йому не можна було.
На весну, закликавши в поміч Татар, Виговський пішов походом за Дніпро і під Полтавою погромив Пушкарівцїв. Сам Пушкар наложив головою, Полтаву здобуто, посаджено нового полковника з руки гетьмана і тяжко покарано всїх провідників повстання. По сїм свої відно сини до Москви Виговський і його прихильники вважали рішучо і безповоротно розірваними. Митр. Діонисий Балабан, поставлений Українцями без московської волі, вибрав ся тепер до Чигрина. Між народом прихильники української автономії розпочали агітацію против Москви, щоб знеохотити до московської власти: оповідали, що як Москва візьме Україну в свої руки, то попереводить Українців до Москви і Сибіру (подібне саме дїяло ся тоді на Білоруси), забере з України попів, а пришле з Москви московських, і т. ин А до європейських держав розіслали маніфест, де поясняли причини свого розриву з Москвою і оголошували їй війну:
„Заявляємо і свідчимо перед Богом і цілим світом, що розпочата й ведена нами війна з Поляками мала не иньшу причину і не иньшу мету. як оборону святої східньої церкви і предківської свободи нашої,—любов
