Крах Симона Петлюри - Данило Борисович Яневський
Сучасна держава Україна, проголошена незалежною 1991 р. не внаслідок боротьби народу за цю незалежність, а лише ad hoc національною комуністичною номенклатурою виключно в інтересах самозахисту від «демократії» тогочасного російського лідера, у цьому сенсі хворіє на невиліковну шизофренію. Формальним вищим носієм права, отже, влади, є народ. Фактично ж його узурпували галузеві й територіальні кримінально-політичні фінансово-економічні групи та їхні репрезентанти. Вони реалізують це фактичне право через центральний уряд та місцеві органи влади. Реалізують, як правило, неправовим і, отже, незаконним способом, оскільки узурповану владу правовим способом реалізувати неможливо – на те вона й узурпація.
Натомість масштаби та характер цієї узурпації в різних районах України різні. Визначаються вони особливостями історичного розвитку цих районів. Наприклад, більшість мешканців сучасних Львівської, Тернопільської, Івано-Франківської та Чернівецької областей об'єктивно продовжують залишатися «частиною» австро-угорського ментального та політичного спадку. Вони не ставлять під сумнів свою суверенність, тобто своє право ухвалювати свої рішення і нести за них відповідальність. Вони не прагнуть передати свою суверенність цілком або будь-яку її частину іншій державі (наприклад, Росії). Політична свідомість людності Лівобережної України – спадок романовсько-більшовицького панування, і носії цєї свідомості прямо або приховано прагнуть поступитися частиною суверенітету іншій державі в обмін на уявні економічні, безпекові та інші «преференції». Якщо зовсім просто – прагне перекласти відповідальність за своє життя на інших.
На наш погляд, проблема тут утому, що право є нероздільним. Так само нероздільним є життя. Ви не можете бути частково живим і водночас частково неживим. Так само і з правом. Ви або суб'єкт права, або суб'єкт без прав. Ви не можете передати комусь частину свого права, залишивши собі іншу частину, залишити про всяк випадок. Ви можете лише делегувати комусь своє право на вирішення тих чи інших питань, на той чи інший проміжок часу і на певних умовах. Але ви ні за яких обставин не можете делегувати комусь своє право на життя – ніхто не може жити вашим життям і прожити ваше життя, як ніхто не може додати ваше життя до свого – хоч би як захотілося. Але жити – значить ухвалювати рішення кожного дня, кожної хвилини. Ухвалювати, реалізовувати і нести за це відповідальність – перед собою, родиною, друзями, колегами, країною, історією – кому що Бог наміряв. Саме це ми і називаємо суверенністю.
Той, хто передає, а не делегує свої права іншому, не може бути суверенним. Не маючи права, не можна ухвалювати відповідальні рішення, отже – жити власним, а не чужим життям. Спроба передати свій суверенітет іншим – спроба перекласти відповідальність за своє життя на інших – державу, політичну партію, фюрера, месію, ту чи іншу цілком земну особистість. Така спроба завершиться для того/тих, хто спробує її реалізувати, катастрофою. Самоочевидно, що, передавши своє суверенне право ухвалювати рішення комусь іншому, ми стаємо об'єктами маніпуляції, незалежно від того, в які принадні шати ця маніпуляція вбралася. Передавши своє суверенне право ухвалювати рішення комусь іншому, ми провокуємо його задовольняти свої забаганки нашим коштом. Цей інший завжди і всюди буде вирішувати тільки свої проблеми, і аж ніяк не наші. Історія нашого народу і нашої країни після 1920 р. – історія загибелі і народу, і країни.
Історія нашого народу і нашої країни після 1920 р. є не тільки такою історією.
Історія нашого народу і нашої країни після 1920 р. – це також і пародоксальна історія народження, становлення і розвитку нової нації.
Парадокс тут у тому, що впродовж усього минулого століття так і не вдалося виробити формулу «українця». В основі цієї формули не мова, не віросповідання, не належність до того чи іншого культурного гештальту тощо. В основі цієї формули, як на нашу думку, є самоусвідомлення своєї належності до українства поза будь-якими формально-раціоналістичними міркуваннями. На нашу думку, це водночас і стан колективної самосвідомості. Питання тут лише в тому, коли, за яких обставин і на якій платформі цей стан виникає.
Як нам видається, виникає він на підставі саме політичної, а не мовної, конфесійної, кулінарної чи пісенної ідентичності. Ми вважаємо також, що формування нації не може бути завершене впродовж життя одного-двох або навіть трьох поколінь.
Як свідчить наш історичний досвід, на це йде життя 10 і більше генерацій пращурів. На нашу думку, національна ідентичність може сформуватися виключно на ґрунті універсальних, Богом встановлених правил та законів і розвинутися у формах, іманентних для даної популяції, яка проживає в певному часі на певній території.
У цьому сенсі – перед нами велика перспектива.
У цьому сенсі за нами – невдалий у плані продуктивності експеримент зі створення правової держави на неправовому фундаменті. Сучасна Українська держава неодмінно розпадеться – питання лише в темпі цього процесу і в ціні, яку доведеться заплатити за нього.
Але це вже інша історія.
Додатки
Додаток 1
Декларація Директорії УНР 15 грудня 1918 р. (витяги)[518]
«Громадяни!
Останнім зрадницьким актом генерала – гетьмана П. Скоропадського про скасування самостійности Української Держави український нарід піддається остаточно на поталу поміщицько-бюрократичній реакції та на цілковите поневолення. Сформований новий уряд із представників реакційних кляс, які мають творити неподільну Росію, виразно говорить про те, що чекає український нарід, коли він не встане рішуче й до останнього чоловіка в оборону свого життя.»
«Український Національний Союз, як найвище представництво організованої української демократії, виявив до останнього всіх заходів, щоб мирно, без проливу крови і дезорганізації громадського життя захистити і одстояти права народу. Але всі
