Московство - Павло Штепа

было, нет, и быть не может никакой Украины». Лише навчений гірким досвідом української прочуханки 1917— 1922 років, повторив ту московську догму не у відверто монархічній формі, а в удосконаленій соціалістичній: «злиття всіх націй в одну». І монархічний Петро поблагословив «демократичного» Юрія рукою АН СРСР. Вона видала у 150-річницю народження (1964 р.) дві книги щоденника Петра Валуєва, щоби відзначити «полезную деятельность» того ворога соціалізму і мазепинців. Але все ж таки Петро Валуєв дозволив Б. Грінченкові видати його твір «Національна й інтернаціональна ідея», а «демократичні» Юрії Валуєви не дозволили перевидати цю саму розвідку Б. Грінченка, хоч він писав у ній проти відокремлення України від Московщини. Не дозволяли аж до 1968 року перевидати (друкований 1907 року) «Словник української мови» Б. Грінченка. Національна єдність москвинів, коли ходить про існування, неподільність їхньої імперії — направду повчальна.

За українсько-московської війни 1917–1922 рр. всі москвини (і євреї) різних політичних переконань і суспільного стану спільно допомагали радянській владі завойовувати Україну. Коли робітники київського «Арсеналу», московські більшовики, вчинили 29 січня 1918 р. збройну спробу повалити уряд УНР, то київські москвини, монархісти і капіталісти активно допомагали їм[500], хоч знали, що та радянська влада розстрілює монархістів і капіталістів. Коли підійшла 31 серпня 1919 р. до Києва армія Денікіна, київські московські соціалісти і більшовики (а Денікін воював проти більшовиків) допомагали йому захопити нашу столицю, доки її не захопили українці. Коли азербайджанці повстали 18 березня 1918 р. в Баку, щоб скинути радянську владу, бакинські москвини, від монархістів до анархістів, об’єдналися і билися проти «сепаратистов»[501]. Так само всі москвини, від монархістів до анархістів, створили в Україні «Союз возрождения России», щоби спільними силами повалити українську владу і вигубити «изменников, петлюровцев»[502].

Винищували українців також московські робітники та селяни. Щоб скорити Україну голодомором, Московщина вислала 14 січня 1933 р. на Україну 30 тисяч своїх робітників та селян. Вони забирали навіть з хатів українських бідняків останню жменьку зерна, хоч бачили, що діти вже мерли з голоду. Московські міліціонери у містах відбирали у напівмертвої з голоду української селянки буханку хліба, що її вона несла своїм голодним дітям. Якби ті москвини — прості робітники й селяни і не прагнули самі вбивати «проклятых хахлов», то вони знайшли би тисячі способів лишити голодним дітям останню крихту хліба. А вони ще й знущалися, били тих півмерців. Московський уряд СРСР не забороняв своїм селянам у Московщині продавати українцям хліб. Та коли голодні українці приходили до Московщини купити (не просити) хліба, то московські селяни з ненавистю, прокляттями, глумом гнали киями тих нещасних.

Ще 1918 року Сталін зізнавався: «Заселені українцями, чеченцями, інгушами, киргизами, башкирами, татарами землі стали базою контрреволюції. Базою ж революції була Московщина, бо вона була національно єдиною. На заклик радянського уряду і партії більшовиків воювати контрреволюцію немосковських земель зголосилося в Московщині охочих на кілька дивізій. Поповнення московсько-українського фронту добровольцями з Петрограда, Москви, Іваново-Вознєсєнська, Твєрі та інших московських міст врятувало той фронт від нашої поразки»[503]. Немосквини СРСР виступили проти імперії і 1941 року. Вони здавалися до німецького полону не сотнями, не полками, а цілими дивізіями. За кілька лише місяців здалося понад п’ять мільйонів — більше, ніж армії Франції, Англії та США разом. Але й москвини захиталися: боронити ту владу, яка проголосила інтернаціоналізм, визнала немосквинам імперії право на «самоопределение вплоть до отделения», тобто розвал імперії, а отже, втрату легкого хліба в колоніях і повернення «на родину», на голодні харчі? І московський народ захитався. Уряд СРСР скинув тимчасово свою соціалістичну личину, у пропаганді запанував голісінький тисячавідсотковий московський націоналізм. Замість слова «советский», запанувало «русский». З назви імперської армії викинули прикметник «червона» і не замінили на «русская», бо планували приєднати по війні Польщу, Румунію, Мадярщину, Чехію, Словаччину, Болгарію, Сербію, Хорватію. Отже, треба було ще ховати московські ікла під «советский» очіпок. Офіцерам Московщина повернула старі царські «чины и ордена» та привілеї, стару царську уніформу, навмисне не змінюючи, навіть погони. Повернула і стару присягу. А Сталін закликав москвинів: хай надихають вас у цій війні мужні образи наших великих предків: О. Невського, Д. Донського, К. Мініна, Д. Пожарського, О. Суворова, М. Кутузова. Про К. Маркса, навіть про В. Леніна, про соціалізм, робітничий інтернаціонал — жодного слова. І московський народ вхопився до зброї. Німецьке військо пройшло Україну і аж до Волги за кілька місяців. У Московщині далі Москви не посунулося. Святкуючи перемогу, Сталін виголосив 24 травня 1945 р. тост за «великий, ведущий русский народ», який, не зважаючи на всі хиби радянської влади, щиро підтримав її під час війни.

Московські емігранти-націоналісти заснували в Німеччині антикомуністичний «Національно-Трудовий Союз» (НТС). Його завданням і метою було рятувати СРСР від поділу на незалежні національні держави, тобто те саме, що й уряду СРСР. Одним з завдань НТС є нищити політично й фізично антирадянських емігрантів. НТС вихваляє національну політику комуністичного уряду СРСР, поширює серед емігрантів ухвали КПРС про завмирання національних мов і злиття всіх народів СРСР в одномовну, неподільну московську імперію[504].

Коли українські емігранти заходилися ставити пам’ятник Великому Тарасові у Вашингтоні, всі московські емігранти використали всі впливи, щоб не допустити цього, їм таємно допомагало посольство СРСР та представництво СРСР в ООН. Коли протидія не вдалася, московські емігранти писали: «Пам’ятник Т. Шевченкові у Вашингтоні і водночас відсутність там пам’ятників московським поетам чи письменникам — це шовіністичний вибрик українців супроти московського народу, це зневага московської культури[505].

Московські емігранти-соціалісти ухвалили 1947 року такі засади перебудови СРСР:

1) народи СРСР мають скласти одну московську імперію;

2) державною і обов’язковою має бути лише московська мова;

3) немосковських мов дозволяється навчати на немосковських землях лише з дозволу і за програмою імперського уряду;

4) мовою викладання в усіх без винятку школах імперії має бути московська мова;

5) культури немосковських народів імперії мусять бути складовими частинами московської культури;

6) немосковські народи можуть мати своє місцеве самоуправління, але лише в межах імперських законів і під наглядом імперського уряду[506].

Розумний німець писав: «Коли москвини з причин політичної доцільності відкинуть свою соціалістичну балаканину і позмінюють назви, то нічогісінько не зміниться від того в московській імперії[507]. І московські емігранти підтверджують це. Їхні часописи відверто пишуть, що «новая Россия» нічого не змінить в СРСР після радянської влади, крім назв: «советская» замінять на «демократическая». І не лише мільйони москволюбів у світі вітатимуть: «Да здравствует демократическая Россия», але й