Від Рейсхтагу до Іводзіми. У полум'ї війни. Україна та Українці у Другій світовій - Володимир В'ятрович

Протягом першого місяця боїв Червона армія втратила майже 70 000 солдатів і командирів (понад 11 000 убитими, 6000 зниклими безвісти, майже 36 000 пораненими, 18 000 обмороженими). Протягом січня 1940 р. Червона армія на фінському фронті кардинально збільшилася. Її чисельність була доведена до 1 300 000 осіб, на озброєнні яких перебувало 1500 танків, 3500 гармат, 2700 літаків. 24 січня 1940 р. за спинами червоноармійців були створені спеціальні загороджувальні загони військ НКВС, які без попередження знищували всіх, хто відступав. Після нечувано кривавих боїв до кінця лютого 1940 р. Червоній армії вдалося прорвати оборонні рубежі фінів і змусити їх підписати мирну угоду з територіальними поступками СРСР. Однак ціна цієї «перемоги» була приголомшливою — понад 430 000 осіб (126 875 убитими та померлими від ран, 264 908 пораненими й обмороженими, 39 369 зниклими безвісти). Фіни втратили 21 396 осіб убитими, 1434 зниклими безвісти й 43 557 пораненими, віддали важливі території, але відстояли незалежність.

Відчуття несправедливості війни, яку вів СРСР проти Фінляндії, серйозно позначилося на настроях солдатів і командирів Червоної армії, особливо на вихідцях з України. З боку щойно мобілізованих українських резервістів НКВС фіксував погрози командирам і масове дезертирство. Дорогою на фронт з ешелонів 41-го запасного окремого стрілецького батальйону (700 осіб) утік кожен сьомий. Однак уникнути сумної долі «сталінського гладіатора», на жаль, удавалося не всім: 7-ма Чернігівська стрілецька та 44-та Київська стрілецька дивізії майже повністю полягли в снігах Фінляндії, по чверті особового складу втратили інші дивізії, сформовані в Київському, Харківському та Одеському військових округах.

Показовою була доля згаданої 44-ї дивізії, що входила до складу 9-ї армії під командуванням комкора В. Чуйкова. Фінським військам вдалося розчленувати 44-ту дивізію й узяти її в оточення. Комкор В. Чуйков двічі ставив питання перед начальником Головного політуправління Червоної армії Л. Мехлісом, який перебував у штабі 9-ї армії, про відведення 44-ї дивізії на схід, однак двічі отримував категоричну відмову: оточеним частинам заборонили вириватися з пастки. На свій страх і ризик командування дивізії розпочало прорив з оточення, залишивши фінам усю важку техніку (43 танки, 270 автомобілів і тракторів). Під час прориву загинуло 1500 осіб, 2200 зникли безвісти. Фіни захопили 6000 гвинтівок і 300 кулеметів. З оточення вийшло лише трохи більше двох тисяч червоноармійців і командирів.

На командування дивізії очікувала не подяка за порятунок залишків особового складу, а військово-польовий суд. Командира дивізії А. Виноградова, начальника штабу полковника О. Волкова, начальника політвідділу І. Пархоменка було розстріляно перед лавою солдатів дивізії, яких вони вивели з оточення. Згодом були арештовані й розстріляні командири частин і підрозділів дивізії, які прорвалися «до своїх». Загалом у фінській війні загинуло щонайменше 22 000 вихідців з України, десятки тисяч залишилися інвалідами.

Промовистим свідченням ставлення радянського командування до своїх воїнів була доля загиблих і полонених. Відступаючи з території Фінляндії, радянська сторона не забрала тіла полеглих солдатів, і вони на весну згнили в лісах або потонули на дні боліт. Усі 5175 полонених червоноармійців і 293 полонені командири, які повернулися з Фінляндії до СРСР, були відправлені до радянських таборів, і 232 командирів згодом розстріляли.

Приєднання до СРСР Бессарабії та Буковини: формування нових кордонів радянської України

(І. Патриляк)

Після кривавої фінської війни радянське керівництво зосередило увагу на посиленні своїх позицій у Прибалтиці й Причорномор’ї. Улітку 1940 р. було анексовано три балтійські республіки, а також Бессарабію й Північну Буковину. Приєднання до СРСР Бессарабії було обумовлене відповідними угодами, укладеними з гітлерівською Німеччиною 23 серпня 1939 р., а питання про долю Буковини постало пізніше з ініціативи Кремля.

29 березня 1940 р. В. Молотов, виступаючи на сесії Верховної Ради СРСР, наголосив, що в Радянського Союзу немає договору про ненапад із Румунією через невирішеність проблеми Бессарабії. Фактично він дав зрозуміти світовій громадськості, що Кремль готовий розв’язати питання Бессарабії на свою користь у будь-який час. На початку квітня 1940 р. радянські спецслужби неодноразово здійснювали провокативні обстріли власних прикордонних застав, що дозволило радянському Наркомату закордонних справ 9 квітня висловити претензії румунам у зв’язку з «фактами» обстрілу радянської території. Румунський уряд відкидав звинувачення й наводив контраргументи. Не бажаючи віддавати свої території без бою, Коронна Рада Румунії 19 квітня 1940 р. прийняла рішення про відмову добровільно передати Бессарабію до складу СРСР і звернулася до Німеччини з проханням про посилення військової співпраці. 28 травня 1940 р. Берлін погодився на укладення угоди з Бухарестом про масштабне економічне співробітництво, але водночас не висловив зацікавлення долею Бессарабії.

Тим часом радянське керівництво, зважаючи на те, що Німеччина влітку 1940 р. була зайнята війною на Заході, вирішило розширити свої територіальні претензії до Румунії, вийшовши за межі угоди Молотова — Ріббентропа. 23 червня 1940 р. В. Молотов повідомив німецькому послові в Москві В. Шуленбургу про те, що Кремль претендує не тільки на повернення Бессарабії, а й на передачу СРСР Буковини як регіону, який населяють українці. Після консультацій із Берліном В. Шуленбург повідомив В. Молотову про те, що Німеччина цілком підтримує радянські претензії на Бессарабію, однак не може погодитися на передачу Буковини, оскільки ця територія належала Австрійській, а не Російській імперії, а серед її населення є значний відсоток німецькомовних громадян, доля яких турбує берлінський уряд.

Непорушна позиція Німеччини щодо Буковини змусила Кремль дещо вгамувати свої апетити й уже 26 червня 1940 р. заявити, що СРСР претендує лише на Північну Буковину з містом Чернівці. Радянський нарком закордонних справ рекомендував Німеччині переконати румунів у необхідності мирної передачі вказаних територій до складу СРСР й у разі відмови погрожував застосуванням сили.

Погрози застосувати силу не були порожнім звуком. Поряд із дипломатичними маневрами Радянський Союз здійснював підготовку до вторгнення на територію Румунії. Офіційна радянська пропаганда твердила про необхідність «перенести» кордон від Одеси (він проходив за 40 км від міста) та життєву потребу виходу Радянського Союзу до гирла Дунаю. Ішлося про визволення Бессарабії «з-під іга румунських капіталістів і поміщиків», розкріпачення «єдинокровних братів українців, росіян і молдаван». Хоча слід зауважити, що теза про «єдинокровних братів» була найбільш хисткою. Річ у тім, що молдавани й румуни фактично є одним етносом, і на тих територіях, які планував приєднати СРСР, вони являли етнічну більшість. За даними перепису, у Бессарабії мешкало 2 800 000 громадян, з яких румуни (молдавани) становили 56 % (1 600 000), росіяни — 12 % (350 000), українці — 11 % (314 000), євреї — 7 %