Жнива скорботи: радянська колективізація і голодомор - Роберт Конквест

— А чи можна змінити цей взаємозв'язок, скажімо, шляхом підкорення чи знищення деяких класів?»

Роком пізніше Г. Зінов'єв, тоді один із лідерів нової радянської держави, зазначив у публічній промові в Петрограді: «Ми повинні привернути до себе 90 млн зі 100 млн населення Радянської Росії. Що ж до решти, то з ними нема про що говорити. Їх треба знищити» (за газ. «Сев. коммуна» від 19 верес. 1918 p.). Наступні події показали, що Зінов'єв помилився: основним об'єктом масових репресій стали не «решта», а саме ті класи, які становили більшість населення країни.

2. Український народ і ленінізм

Схоже на те, що головною причиною того, чому висвітлюваними тут подіями Захід ніколи по-справжньому не зацікавився, було нерозуміння чи незнання сили українського національного почуття, української національної свідомості. Значною мірою це було викликане тим, що в нинішньому столітті незалежна Українська держава протрималася лише кілька років (і то з перервами), так і не спромігшись закласти підвалини для свого існування — ні фізично, ні у світовій свідомості. Дорівнюючи за територією Франції, а за кількістю населення переважаючи Польщу, Україна була найбільшою з європейських країн, котрі не дістали незалежності (хіба що на короткий час) у період між двома світовими війнами. (Говорячи про втрачену українську державність, ні в якому разі не можна твердити, що в цьому завинив російський народ. Символ російської національної самосвідомості — О. Солженіцин сподівається на братерські взаємини між трьома східнослов'янськими народами — російським, білоруським і українським, але при цьому без будь-яких вагань уважає: те чи інше рішення про союз, федерацію чи відокремлення має бути справою вільного вибору самих українців, і жодний росіянин не сміє вирішувати це за них.)

На Заході було мало відомо про самостійну українську культурну традицію. Україну зображували на мапах як частину Російської імперії, нерідко просто як «Малоросію»; вважалося, що її населення розмовляє мовою, чию близькість чи відмінність від російської неможливо чітко збагнути. Насправді відмінність української мови існувала задовго до підкорення Запорізької Січі Катериною II, але від того часу правителі Росії й навіть інші росіяни — теоретично-ліберального напряму — трактували її не більше, ніж діалект російської.

Для російських царів, як і для радянських правителів, остаточна мовна й національна асиміляція українців здавалася цілком природною річчю. Чому ж так не сталося? Передусім виявилося, що коріння старої української мови серед мільйонів сільського населення глибші та міцніші, ніж гадалося, а тому й не спостерігалося тенденції до її злиття з російською, — селяни розмовляли або тією, або іншою. Далі хоч для городян-росіян і тих індивідів українського походження, що ввібрали в себе панівну культуру, російська мова стала рідною, поряд із основним селянським масивом в Україні, як і в інших країнах, існували групи освічених патріотів, котрі не в силах були спостерігати, як в ім'я так званого «прогресу» зникає їхня самобутня мова й культура. Вони-то й відіграли велику роль у тому, що асиміляційні тенденції не були остаточно реалізовані.

Попри всю свою відмінність, українська та російська мови — це паростки однієї — східнослов'янської — лінгвістичної родини, так само як шведська й норвезька — відгалуження скандинавської гілки германської, а іспанська й португальська — іберійської гілки романської родин. Та в будь-якому випадку лінгвістична близькість тих або інших народів не має вирішального політичного й культурного значення. Так, на референдумі 1905 p. Норвегія продемонструвала своє непереборне прагнення добитися незалежності від Швеції. Голландська мова історично є варіантом нижньонімецького діалекту, а проте голландці мали багато нагод виявити своє небажання підкоритися Німеччині, й одну з них — зовсім недавно. Це саме стосується й думки, нібито Україна завжди була частиною, навіть природною частиною Російської імперії або Радянського Союзу.

Історично українці — це стародавня нація, яка вистояла й вижила наперекір усім лихоліттям. Великі князі Київської Русі тримали під своєю рукою всіх східних слов'ян, але внаслідок монгольської навали 1240 p. їхня держава розпалася. Слов'янське населення земель, розташованих на північ від Київської Русі, півтора століття проживало під монголами і згодом утворило Московію, яка потім почала називатися Росією. Мешканці ж земель, розташованих південніше московитів, стали українцями, котрі орієнтувалися на Захід і розвивалися під впливом європейських держав. Спочатку вони об'єдналися з Великим князівством Литовським, офіційною мовою якого була українська, а згодом потрапили пад владу Польщі.

Саме під час польського панування — в другій половині XVI ст. — були започатковані українське друкарство і школи. Отже, у складі цієї великої та різнорідної федерації українці відновили своє національне існування, в той час як значна частина їхніх земель лежала наполовину збезлюднена, спустошена наскоками кримських татар. Тоді ж з'являються перші козаки — українські флібустьєри. Спочатку вони полювали та рибалили в степу, потім навчилися оборонятися від татар, а під кінець XVI ст. спорудили свої власні фортеці й стали незалежним військовим чинником. У 1550-х роках вони заснували Запорізьку Січ — великий укріплений табір у пониззі дніпровських порогів, на рубежі татарських навал. Протягом двох століть Січ була військовою республікою того типу, що виникав час від часу в інших місцях у подібних умовах: демократична — в мирний час і дисципліноване військо — під час війни. Незабаром козаки почали очолювати селянські повстання проти своїх номінальних панів-поляків. Нескінченні війни й угоди з Польщею врешті-решт привели до успішного заснування гетьманом Богданом Хмельницьким Української держави (1649). Від цього часу Москва постійно втручалася у справи України, аж поки гетьман Іван Мазепа не уклав союз із шведським королем Карлом XII проти зазіхань Петра І. Січ підтримала гетьмана, однак поразка Карла під Полтавою в 1709 p. обернулася для України катастрофою.

Протягом XVIII ст. Москва спочатку продовжувала визнавати автономію Гетьманщини, але водночас дедалі більше зміцнювала свій вплив у тому, що стосувалося виборів гетьмана, й постійно посилювала тиск на новообраних українських правителів. Гетьманщина була остаточно скасована в 1764 p., хоч деякі з її зовнішніх форм зберігалися до 1781 p. В 1775 p. росіяни несподівано зруйнували Запорізьку Січ, чиє військо воювало на їхньому боці проти турків у війні 1769–1774 pp. Кошового отамана заслали на Соловецькі острови в Білому морі, а полковників — у Сибір (майже точне провіщення долі їхніх спадкоємців у 20-х і 30-х роках XX ст.). Так, проіснувавши понад століття, українська державність (як, до речі, й польська) впала, не маючи сили боротися проти великого й могутнього супротивника.

Як і Польща, козацько-гетьманська держава була за своїм типом конституційно-парламентською. Будучи, звісно, багато в чому недосконалою, вона разом із тим не мала власних традицій жорстокого кріпацтва й деспотизму, накинених їй уже