Чорні запорожці. Спомини командира 1-го кінного полку Чорних запорожців Армії УНР. - Петро Гаврилович Дяченко
Виставивши забезпечення, переночували на ст. Юріївка. Вночі повернувся хорунжий Недригайло, який з кіннотою побував на першій станції за Лозовою. Вдосвіта нас розбудили вибухи гранат. Два махновських бронепотяги атакували нас. Відстрілюючись, рушили на Лозову. Перед входовими віхами затрималися, щоб дати змогу гайдамакам приготуватися зустріти гостей.
Ворожі гранати рвалися поруч з нашою панцеркою. Треба було відходити, щоб не стати ціллю для махновських гармашів. На ходу бачили, як Волох у розхристаному кожусі виводив своїх гайдамаків назустріч ворогові. Не попрощавшись, рушили і ми доганяти нашу кінноту.
За цих майже два тижні, що ми провели в боях з Махновцями, а до того ж майже без втрат з нашого боку, стерлася будь-яка різниця між козаками. Вже не було повстанців з Решетилівки чи Білоцерківки, вже не було Роменців чи регулярних, були тільки Болбочанівці. Правда, ми ще різнилися одягом, але була надія, завдяки махновському сукну, що і ця різниця зітреться невдовзі. Вдалий добір старшин, насамперед командирів сотень, спаяв в одне ціле ще донедавна таких різних людей.
Дивізіон ім. Петра Болбочана
У Полтаві, у штабі отримали наказ переїхати до Кременчука, де й закінчити формування. Полковник Болбочан виїхав до Києва, викликаний урядом.
Повернувшись, у перший же день вирішив одноманітно одягти весь дивізіон. Наказав вишукати найкращих кравців, яких привели до канцелярії.
— Скільки заробляєте в день? У нас дістанете подвійно — плачу цукром.
У той час це була найкраща валюта.
До обіду вже понад двадцять кравців зі своїми машинами працювали у спеціально відведеній для них залі.
Решетилівка зі своїми каракулем і смушками була під боком. Зголосилися також і шевці, які виправляли брак взуття в сотнях.
По десяти днях сотні були одягнені та взуті. Махновський цукор зробив своє.
До Кременчука прибув полковник Болбочан зі своїм штабом, другого дня хотів оглянути дивізіон. Постій у Кременчуці використав я для форсованих навчань не тільки польової служби (переважно вночі), а й до формальної муштри.
28січня (в цей день Петро Болбочан вже перебував під арештом у Києві. — Ред.) дивізіон вишикувався до інспекції. Чорні каракулеві шапки у старшин і підстарший, смушкові — в козакш, усі з чорними шликами. Ясносірі черкески, підсподом — чорні жупани і чорні штани, майже всі в нових чоботях.
Оглядаючи сотні, в душі дякував Махнові за сукно і за цукор. Пару хвилин страху, заки відчепились, — насправді дешева ціна, коли подумати про такий вигляд дивізіону. З піснями рушили перед штабом полковника Болбочана.
За пару хвилин вийшов полковник Болбочан, якому сподобався вигляд дивізіону, але він хотів докладно знати, де взяли сукно, чим платили кравцям та шевцям.
Я відповів, що одягнув і взув "батько" Махно, а за роботу платили махновським цукром. Оглянувши сотні, полковник зазначив, що царська гвардій не виглядала краще. Подякував козакам за бої під Лозовою і дозволив дивізіону носити його ім'я. На прощання наказав бути готовими до скорого ниїзду на фронт.
29 січня 1919 р. дивізіон імені полковника Петра Болбочана вирушив на фронту напрямі Харкова. Склад дивізіону: командир — поручник [Петро] Дяченко; ординансовий старшина — хорунжий М'якота; штабний сурмач та 5 козаків почту; 1-ша сотня — хорунжий [Олександр] Богаєвський; 2-га сотня — хорунжий Недригайло; кулеметна чота — хорунжий Щербина; господарська чота — хорунжий Черняїв (2 польових кухні і 6 возів); молодші старшини в сотнях — хорунжий [Євген] Нестеренко, хорунжий [Іван] Зуб, хорунжий [Гриць] Плужник і хорунжий [Гнат] Стеценко. "Дядя Ваня" [Іван Дерев'янко] перебував при господарському відділі, чекаючи на гармати, що ми мали здобути в бою. Його панцерка залишилася в Полтаві…
Бій кінноти в районі Лозової проти Махновців та наведення порядку в здеморалізованих частинах мали велике значення в першу чергу для мене, бо до того часу, як у бувшій російській, так і українській арміях, я ходив на поводах. Найбільшим і найчастішим завданням була розвідка і час від часу бій у вимірі сотенних операцій. Випущений полковником Болбочаном на ширші води, я легко освоївся з новою роллю командира дивізіону, а невдовзі й командира полку.
Прибувши на ст. Люботин під Харковом, я зголосився до командира пішого Мазепинського полку, який наказав відіслати наші ешелони до Кременчука та стримувати ворога на шляху Люботин — Коломак — Полтава.
Змінивши курінь Мазепинського полку, ми в безперервних боях з ворожою піхотою відходили на Полтаву.
Билися в дуже несприятливих умовах. Великі сніги, примерзлі на поверхні, не витримували коня з вершником. Коні западались і ранили ноги до крові, що примушувало нас триматись доріг і вести чолові бої без можливості вільно маневрувати. Навпаки, ворожа піхота нас виманевровувала.
"Петлюрівська гвардія"
Так дійшли ми до Полтави. Тут застали наші ешелони і наказ, повантажившись, їхати до Кременчука, де до нас прилучили 3-тю і 4-ту сотні нашого полку, з якими ми мали негайно вирушити на Кобеляки, зайняті місцевими повстанцями. Звідтіль вони загрожували Кременчукові.
Командир полку Римський-Корсаків хворий. Полк доручено провадити мені. Під вечір були недалеко Кобеляків. Повернулися вислані патрулі, від яких довідалися, що місто в руках повстанців, а під містом — курінь Дорошенківців і батарея полковника [Олекси] Алмазова. Довелося заночувати за 6 км від міста. Вдосвіта рушили. 3-тя сотня з хорунжим Плужником пішла в обхід міста, щоб відтяти відступ повстанцям на схід.
Затрималися при штабі пішого куреня, який примістився на невеличкім хуторі, за 2 кілометри від міста. Я наказав кіннотникам попустити попруги, а кому треба, пересідлати. Сам з командирами сотень пішов до курінного, щоб узгодити спільний наступ. Дорошенківці були гостинні, запросили до столу, на якому вже шкварчала яєшня та стояла пляшка з горілкою. Не встигли ще розміститися за столом, як Алмазівська батарея, що стояла тут же, біля хутора, відкрила вогонь. Старшина, що був при конях, доповів, що ворожа піхота в 300 метрах від хутора, а наша батарея б'є картачами…
У сотнях багато коней розсідлані, а всі мають попущені попруги. Про кінну атаку нема що й думати. Треба витягнути ворожу піхоту з горбків, бо, як підтягнуть кулемети, впадуть наші коні. Залишився єдиний вихід — піша атака: "Москалі, геть! Слава!"
Атака наша була така бравурна і несподівана для ворогів, вони майже без пострілів скотилися з
