До питання про ідеологію Організації українських націоналістів (ОУН). Аналітичний огляд - Георгій Володимирович Касьянов
Учасники наради заперечили право ОУН на монополію в політичному житті (хоча і констатували її як природній факт) і фактично закликали до співпраці «існуючі українські політичні середовища» самостійницького спрямування. Безпосередньо дискутуючи з «ортодоксами» «ревізіоністи» наголосили на тому, що ідеологічні і практично–політичні зрушення воєнного періоду були «не тактичним засобом і політичним маневром для осягнення своїх вужчих цілей, а новою концепцією та новою структурою національно–визвольної боротьби українського народу»[56] У липні 1950 р. вони звинуватили Провід ЗЧ ОУН у спотворенні справжнього ідеологічного обличчя організації, посилаючись на культивування ним ідеологічної виключності, догматичності і нетолерантності, ворожого ставлення до демократії, прагнення монополізувати українську визвольну справу, відновити орденський характер організації[57].
Влітку 1950 р. з України надійшли документи Проводу ОУН в Україні (датовані жовтнем 1949 р.) за підписом Р. Шухевича, які мали розцінюватися як кінцеве слово у конфлікті. Провід ОУН в Україні не визнав виключення «опозиціонерів» з ОУН і підтвердив їхні мандати своїх представників у ЗП УГВР. Вони мали підпорядковуватися безпосередньо Проводові ОУН в Україні. Чотирьом представникам «опозиції» та трьом представникам ЗЧ ОУН пропонувалося створити Закордонний Центр ОУН, який мав стати керівним органом ЗЧ ОУН[58]. Серед цих документів були і вже згадані «Уточнення і доповнення», які ще раз підтверджували повну легітимність постанов 1943 р.
Обидві сторони визнали ці настанови легітимними, однак дискусія з ідеологічних питань не лише не припинилася, а й набула гостріших форм. С. Бандера та його прибічники, які згідно з рішенням Проводу ОУН в Україні залишалися у керівному колегіальному органі в меншості, не поспішали з практичним оформленням такого становища. Резолюція III Конференції ЗЧ ОУН (квітень 1951 р.)наголошувала на необхідності «піддати основній дискусії всі постанови прийняті ще в 1943 році в цілком інших політичних відносинах України і цілого світу»[59] — йшлося передусім про блок соціальних питань, який традиційно був найслабшим місцем в політичних програмах організації. У такому варіанті С. Банд ера та його однодумці формально виступали з прогресивніших позицій, наполягаючи на ревізії застарілих настанов. Реально йшлося про ревізію в ортодоксальному дусі — це стало особливо очевидним з появою серії статей С. Бандери в «Українському самостійнику» (про зміст йтиметься далі, в розділі, присвяченому еволюції ОУН (б)).
Зрештою, конфлікт, у фокусі якого були не лише суто ідеологічні питання, а й проблема внутрішнього устрою ОУН, зокрема демократизації внутрішнього життя організації, дійшов до такої межі, що обидві сторони вислали своїх представників в Україну: 1951 р. від ЗЧ ОУН в Україну було відправлено Мирона Матвієйка, голову Служби Безпеки ЗЧ ОУН, від «опозиції» — Василя Охримовича. В. Охримович дістався до пункту призначення, отже його версія стану справ у ЗЧ ОУН була відома Проводові ОУН в Україні який очолював Василь Кук. (У квітні 1952 р. МГБ повідомляло про створення окремих, спеціально оснащених оперативних груп «з числа кращих досвідчених чекістів» для розшуку і ліквідації Проводу ОУН в Україні, серед членів якого названо і В. Охримовича. У жовтні того ж року його було схоплено. У квітні 1954 р. ЦК КПУ повідомив про його страту[60]). Щодо Мирона Матвієйка існують припущення, що він за сприяння подвійного агента британської спецслужби SIS Кіма Філбі[61] (який працював для радянської контррозвідки) був схоплений радянськими органами безпеки, що скористалися отриманими від нього даними, щоб розпочати радіо–гру, спрямовану на поглиблення розколу в ЗЧ ОУН[62]. У квітні 1952 р. МГБ повідомило, що з 19 парашутистів — «емісарів закордонних оунівських центрів», скинутих в західних областях, було захоплено 18 осіб[63]. Правдоподібно, серед них був М. Матвієйко та його радист. Радіограми, які надходили нібито від М. Матвієйка, містили звороти, які визнавали С. Бандеру провідником ОУН, що, зрозуміло, підживлювало конфлікт.
Улітку (за іншими даними — у серпні) 1953 р. на адресу ЗП УГВР надійшла радіограма за підписом В. Кука, в якій йшлося про те, що С. Бандера відійшов від постанов III Збору ОУН 1943 p., що він ані формально, ані фактично не є провідником ОУН. Леву Ребетові, Зенону Матлі (представникам «опозиції») та Степану Бандері пропонувалося очолити керівництво ЗЧ ОУН і реорганізувати їх «згідно з позиціями Проводу в Україні»[64]. 1953 р. ніхто не поставив під сумнів зміст радіограми. Майже через півстоліття з’ясувалося, що вона також була частиною радіо–гри МГБ[65] — сам В. Кук заперечив її автентичність[66]. Ця версія виглядає цілком вірогідною, особливо з огляду на те, що це була пропозиція зібрати в одній групі людей, що вже були непримиренними політичними суперниками — наслідок неважко було або передбачити, або запрограмувати. Взагалі, автентичність тексту радіограми чи її авторство на той час не мали великого значення — суперечки увійшли в таку фазу, що компроміс міг бути лише тимчасовим.
Подальший перебіг подій засвідчив, що жодна сторона, незважаючи на формальні рухи в напрямку примирення та конструктивної співпраці, не була готовою на компроміс. Двохмісячні переговори закінчилися підписанням документу «План і деякі уточнення діяльності тимчасового керівництва ЗЧ ОУН (База дії Колегії Уповноважених). Колегія уповноважених, яка складалася зі С. Бандери. Л. Ребета та З. Матли тимчасово перебирала на себе функції Проводу ЗЧ ОУН. В ідеологічній частині «Плану…» йшлося про те, що ОУН стоїть на протимарксистських позиціях, що український націоналізм — це «національно–визвольний, всенародний, демократичний протитоталітарний рух»[67]. Визнавалася обопільна автономія ЗЧ ОУН та ЗП УГВР. Розподіл обов’язків між ними був зазначений у доволі туманній формі: «ЗП УГВР проводить внутрішню і зовнішню політику у характері керівного визвольного центру. ЗЧ ОУН проводить зовнішню й внутрішню політику в характері визвольно–політичної організації»[68].
Ця остання спроба компромісу виявилася безперспективною. С. Бандера не дотримався правил «джентльменської угоди», організував виключення прихильників компромісу із керівництва ЗЧ ОУН і висунув вимогу збільшення повноважень проводу ЗЧ ОУН у стосунках з Колегією Уповноважених. Л. Ребет та З. Матла відповіли виключенням С. Бандери з Колегії та закликом до членів ЗЧ ОУН не визнавати його повноважень. Конфлікт вкотре вийшов за межі нормальної дискусії і дедалі більше набував типових рис еміграційної чвари[69]. Зрештою, у лютому 1954 р. було створено нові керівні органи тієї
