Князь Ігор. Слово о полку Ігоревім - Володимир Кирилович Малик
Тут, на полі, за Сюурлієм, зав’язався короткий, але гарячий бій. В атаку пішли чотири полки, що складали по кількості воїнів більше половини всього війська. Ігор і Всеволод поволі йшли позаду, готові допомогти тому, кому така допомога була б потрібна.
Випустивши рій стріл, руські стрільці вийняли мечі, зімкнули ряди і з голосними криками кинулися на половців. Володимир поспішив за ними. Святослав почав тіснити праве крило противника, ковуї налягли на ліве.
Половці прийняли удар, намагаючись прикрити свої вежі з жінками і дітьми. Та відразу ж були збиті з місця і покотилися назад. Охоплені жахом, зрозумівши, що утриматися не пощастить, вони проскочили мимо веж, не зупиняючись і кидаючи все своє добро та рідних напризволяще. Три руські полки — Святославів, Володимирів і Ольстина Олексича — рубали їх, брали в полон, а потім стрілами розсипалися по полю, захопили вежі з красними дівчатами та жонами половецькими, захопили одяг, золото, срібло, всіляке узороччя половецьке і, не зупиняючись, кинулися далі — переслідувати ворога, що поспіхом відступав до Дінця та верхів’я Каяли.
Ігор в’їхав у розгромлене половецьке стійбище. Тут верещали діти, голосили жінки, стогнали поранені. Меткі вої збивали до гурту стада й отари.
Бояри піднесли Ігореві ханський бунчук — посріблений спис, до якого був прив’язаний довгий пушистий кінський хвіст, та білу корогву з намальованим на ній страшним драконом-змієм, що видихав з роззявленої пащі вогонь.
— Княже, це тобі, — сказав Рагуїл. — Захопили у ханській вежі... Виявляється, ми попатрали самого хана Кзу!
— Хай знає, старий розбійник, як нападати на наші села та городи! Хай відчує тепер на власній шкурі силу руського меча! — загули бояри.
Ігор був радісний, щасливий. Перемога! Досягнув, чого хотів, — напився шоломом з великого Дону, переміг самого хана Кзу і взяв полон!
— Забирайте найцінніше — і гайда звідси! Тут ні паші для коней та скоту, бо все витоптано, ні дихнути буде від трупного духу! Підемо до умовленого місця, діждемося наших — і рушимо у зворотну путь!
Славута нахилився до Ігоревого плеча.
— А може, послати гінців услід за князями, щоб зразу поверталися?
Ігор був радісно збуджений перемогою, аж хмільний від неї, а тому безпечно відповів:
— Повернуться — не діти... Хай трохи потішаться!
За кілька верстов від бойовища знайшли гарне рівне поле і стали табором. Полон поставили під охороною посередині, коней і скот пустили пастися...
Збігала година за годиною. Звернуло з обіду. Полки Святослава, Володимира і Ольстина Олексича чомусь не поверталися.
Ігор почав нетерпляче поглядати на сонце. І чого баряться?
Славута хвилювався ще більше.
— Даремно ти їх відпустив від себе, княже. Зразу після бою потрібно було повертатися назад. До вечора були б на Сальниці. Бо степ уже заворушився.
— Ну, не так скоро збере Кончак свої орди! — відповів Ігор. — Поки гінці домчать до Орелі та Самари, до Дніпра та Помор’я, поки тамтешні хани зберуть своїх людей, не один день мине...
— Не легковаж, княже!
Ігор промовчав. Йому й самому було досадно.
Перед вечором повернулися ковуї, за ними прибув Володимирів полк, і лише перед самим смерком у табір поволі всунувся, переобтяжений полоном та іншою здобиччю, полк Святослава.
Здобич у всіх була велика, і молоді князі раділи, мов діти.
— Я погромив Сугрівське городище і захопив майже тисячу полонеників, — хвалився Володимир.
— А ми набрали стільки паволок та дорогих оксамитів, що на все інше й дивитися вже не хотіли! Половецькими накидками, покривалами та кожухами мости мостили по болотах та грузьких місцях, коли поверталися з-під Шаруканя! — вторив йому Святослав.
Небагатослівний, стриманий Ольстин Олексич не проявляв так гучно почуттів, та по його очах було видно, що він також задоволений і перемогою, і здобиччю.
— Добре ми їх потгіпали! — сказав коротко.
— Се Бог силою своєю потріпав ворогів наших, а на нас возложив честь і славу! — промовив Ігор і скоса глянув на Славуту, мовби запрошуючи його прислухатися до того, що буде сказано далі. — Та ми поки що зробили тільки півділа, браття. Друга половина діла — попереду... Ви самі бачили, що на Сюурлії перед нами стояли невеликі сили половецькі. Але завтра їх буде ціла тьма! Тож не будемо гаятись і ждати, поки вони прийдуть, а нині ж знімемося з місця і підемо через ніч! А якщо хто з половців завтра і нагряне сюди, то не всі поженуться за нами, а тільки ті, в кого добрі коні. Отже, сили їхні значно зменшаться, і нам тоді — як Бог дасть! Будемо битися!
Славута слухав уважно й схвально кивав головою. Це була розумна думка. Мети походу досягнуто — тож, не гаючись, назад! Щоб не було біди!
Та тут схопився Святослав, заблагав:
— Стрию, далеко я ганявся за половцями, і коні мої не витримають ще одного нічного переходу! Це ж непосильно для них — ніч, день та й знову ніч! Вони падають з ніг!
— Візьмеш половецьких коней, княже, — сказав Славута. — Їх достатньо маємо...
— Поки ми їх потемну половимо, поки пересідлаємо, то світати стане... Та й люди стомилися! Не витримають! — Святослав повернувся до Всеволода: — Скажи їм, стрию! Ми ж упадемо по дорозі! Відстанемо!
Всеволод підтримав Святослава.
— Ігорю, треба дати людям і коням перепочинок! Весняна ніч коротка — не встигнуть половці за одну ніч прийти сюди! А ми тим часом перепочинемо і на зорі зі свіжими силами — в путь!
Ігор завагався і мовчав, поглядаючи по черзі то на Всеволода, то на Святослава, то на Ольстина, то на Володимира.
Чашу терезів на бік Святослава перехилив Ольстин Олексич.
— Княже, коні спгавді стомилися... Люди теж...
Ігор надовго задумався, дивлячись, як пригасає малиновий жар багаття. Потім хитнув головою і тихо промовив:
— Гаразд. Ставте сторожових, відпочивайте. А з зорею — в путь!
3
А хан Кончак сю ніч не спав.
Дізнавшись опівдні про несподіваний напад урусів, він спочатку здивувався, не розуміючи, як вони могли непоміченими пройти від Ворскли аж до Сюурлію, а потім, не знайшовши пояснення цьому, задоволено потер руки, подумавши: «На ловця і звір біжить! Ну, Святославе, тепер ти мій! Сам лізеш у розставлені мною тенета!»
Він не мав ні найменшого сумніву, що на Сюурлій прийшов сам Святослав Київський з братією. Ще два тижні тому з Росі повернувся Джабай і
