Споконвічна земля - Володимир Броніславович Бєлінський
Перед нами постає зовсім інша історична дійсність, ніж та, яку впродовж трьохсот років нам вбивала в голови Москва, коли звертаємося до незалежних європейських джерел.
Пояснюють джерела й гнів Вітовта на псковичів у 1421 — вони не розірвали договору з Лівонським орденом, як того вимагав їхній покровитель — Великий князь. Можна не читати московські вигадки.
Автор змушений повідомити, що йому вдалося знайти тільки у трьох російських науковців виклад, досить–таки скорочений, доповідей Гілльбера де–Ланноа про поїздки на терени майбутньої Російської імперії у 1413–1414 роках та в 1421 році. Першим до цієї теми звернувся знаменитий археолог Петро Савельев, але він проаналізував поїздку лицаря тільки до Новгорода та Пскова і, звичайно, не наводив тексту оригіналу доповідей.
Другим до цієї теми звернувся одеський історик Ф. К. Брун. Він навів маленьку дещицю оригіналу праці Гілльбера де–Ланноа, та тільки ту, яка веде розповідь від міста «Бельцы» до «Константинополя», пропустивши все інше.
А київський професор Ємельянов хоча й навів майже весь текст перекладів доповідей Гілльбера де–Ланноа за 1413–1414 і 1421 роки, але повністю проігнорував оригінали. Тому перевірити тексти перекладу неможливо. Це давня практика російської так званої історичної науки — приймати на віру слова.
На думку автора, все те чинилося свідомо цензурою і російськими авторами. Українським історикам вже давно слід звернутися до оригіналів праць Гілльбера де–Ланноа і прискіпливо з ними попрацювати.
Підемо далі за київським професором, «(продовження пункту 84. — В. Б.). Князь вручил мне такия письма, которыя нужны были мне, чтобы проехать при его содействии в Турцию; они были написаны на татарском, русском (українському. — В. Б.) и латинском языках. Князь дал мне в проводники двух татар и 16 человек русских (українців. — В. Б.) и волохов (румунів. — В. Б.). Впрочем, он так же сказал мне, что не следует переезжать через Дунай, потому что во всей Турции была война после смерти императора. Он был в союзе с государями польским и татарским против венгерского короля» [8, с. 37–38].
Розповімо про взаємини того часу між східноєвропейськими країнами, про які згадує королівський посол Гілльбер де–Ланноа. Вони були надзвичайно заплутаними і залежали, переважно, від думок та вчинків керівників держав. Велике Литовсько–Руське князівство у ті роки очолював Великий князь Вітовт, який посідав престол з 1392 по 1430 рік. Вітовт був двоюрідним братом польського короля Ягайла. Обидва походили із литовського князівського роду Гедиміна. Союз Великого Литовсько–Руського князівства і Королівства Польща був започаткований династичною Кревською унією 1385 року, коли Ягайло прийняв католицьку віру та одружився з польською королевою Ядвігою. Змушений, під тиском литовських та українських князів, поступитися титулом Великого князя Вітовтові, Ягайло примусив Вітовта визнати умови Кревської унії та зверхність Польського короля над Великим князем, що згодом призвело до об’єднання двох держав. Тому Вітовт, бувши володарем держави, постійно озирався на польського короля Ягайла. Ці взаємини слід враховувати.
Угорським королем у ті роки був Сигізмунд І, імператор Германський, який із 1419 року став ще й королем Богемським. Головною причиною ворожнечі між Великим Литовсько–Руським князівством та Угорським королем (він же імператор Германський) було надання руськими (українськими) князями допомоги чехам у так званих гуситських війнах. І хоча військову допомогу чехам надавали руські князі, але Германський імператор ворогував із Вітовтом, з дозволу якого та допомога надавалася.
З південного сходу на Угорського короля, він же Германський імператор, наступала молода потужна Османська імперія заснована Османом І Газі, який правив у 1300–1326 роках. Османська імперія, ще з часів своєї появи в першу чергу посягала на землі Візантійської імперії та Угорського королівства. Тому зрозуміло, чому Османи постійно ворогували з ними усіма.
У Гілльбера де–Ланноа йдеться мова про смерть Османського султана Магомета І. Владу, після смерті батька, успадкував син Мурад II. Але в Османській імперії, так у ті віки називалася сучасна Туреччина, Мурадові II протистояли його дядько Мустафа та брат Мустафа. Саме про те внутрішнє протистояння в Османській імперії вели мову князь Вітовт і Гілльбер де–Ланноа. Чому князь Вітовт не радив королівському послу добиратися до Константинополя, на ті часи ще столиці Візантійської імперії, сушею, через Дунай. Там уже були турки. Так коротко можна охарактеризувати взаємовідносини та геостратегічне становище країн Східної Європи. Як бачимо, жодної проблеми у ті часи без участі Великого Литовсько–Руського князівства вирішити було неможливо. І що цікаво — руські (українські) князі у тій, русько–литовській державі, мали неабияку вагу.
Послухаємо Гілльбера де–Ланноа далі.
«85. Тоже. Один князь и русская (українська. — В. Б.) княгиня из числа его подданных дали мне обед и пару русских (українських. — В. Б.) вышитых перчаток…, а его рыцари (українські. — В. Б.) дали мне другие подарки, как–то шапки и перчатки, подбитыя куньим мехом и татарские ножи, особенно–же Гедигольд, капитан Плюй в Подолии. Я был у Витовта 9 дней и уехал оттуда» [8, с. 38–39].
Ми процитували надзвичайно цікаве і важливе свідчення посла Англії і Франції із далекого 1421 року. То не прості слова, то далека і славна історія України (Русі). Жоден український історик ще не осмислював цього свідчення абсолютно незалежної європейської людини. Про що ж ці слова свідчать? Подумаємо разом.
Якщо український князь влаштував прийом королівському послу, то він був державною особою і мав на те право. Звернімо увагу, на прийомі у руського князя та його дружини були присутні виключно українські — «Його рицарі», з яких Гілльбер де–Ланноа виділив «Гедігольда». До лицарської спільноти на Заході належали тільки особи дворянського походження. За умов тодішньої України (Русі) до такої категорії належали князі та бояри.
Та навіть серед князів і бояр руських (українських), королівський посол виділив «подарунки «Гедігольда».
Попередньо ми уже говорили, що у Великому Литовсько–Руському князівстві існувала державна субординація. Отож князь, який влаштував прийом для королівського посла, був у 1421 році головним серед руських князів держави, як за посадою, так і за впливом у Великому князівстві. А таким у ХV–ХVІ століттях був рід князів Острозьких.
Без сумніву, «Князь и княгиня русские» (згідно з перекладом історика Ф. К. Бруна) були українцями (русичами) Федором та Агафією Острозькими. Саме вони в липні 1421 року влаштували обід і прийом послові англійського та французького королів. Цьому є й ще один доказ.
На обіді у Федора та Агафії Острозьких був присутній «рыцарь Гедигольд». Але лицар належав
