Аналітична історія України - Олександр Боргардт

Він штучно валить докупи подаючи зазначені вище дати, – три різні події: підкорення Великого Булгару, зимовий похід Бату проти колишніх київських колоній на півночі, та похід на Європу 1240. Але, цим він хоче сказати тільки, що:

Я кажу тільки, що в утворенні малоросійського племені, як гілки російського народу, брав участь початий або посилений з XV ст. зворотній рух до Дніпра російського населення…

(теж там, с. 286).

Отже, все ясно, «спустошення» необхідне, аби ці землі почали заселюватися «русскімі» (яких тоді, у XV ст. іще не було, були московити), що й утворило згодом оте «малорусскоє плємя». Що ж, значить теж, інтелігентний та аж над міру як для росіянина сором’язливий, але – що поробиш, шахрай від історії.

В українській науковій історії знаходимо, навпаки, цілком тверезе відношення до сієї справи:

Однак, не було в інтересах монголів перетворити Київську Русь на незамешкану та непродуктивну пустелю. Навіть підчас монгольського вторгнення між 1237 та 1241, справжня розруха руських городів та поселень була, ймовірно, меншою, ніж це пишуть у тодішніх та пізніших хроніках.

(П. Маґочі, Історія України, Торонто, 1996, с. 109)

З наших відомий М. Грушевський – теж ставиться до справи спокійно, зауважуючи тільки, що:

В літературі часто перебільшували значення цього нашестя Бату для української колонізації. Справа подавалася так, що татарське нашестя обернуло Київську землю і взагалі середнє Подніпров’я на повну пустелю, знищивши величезну масу населення і розігнавши, примусивши до виселення останнє, що ці землі надовго запустіли, потім колонізувалися наново, що Київ повністю знелюдив і т. д. Насправді до таких крайнощів не дійшло, хоча спустошення було дуже значне та підірвало ще більше економічний побут Подніпров’я і взагалі України, але до справжнього запустіння воно, безумовно, не призвело.

(М. С. Грушевский, Очерки истории украинского народа, Київ, 1990, с. 64)

Не надто переймається татарськими шкодами й Іван Крип’якевич, хоч робить очевидну та невибачальну помилку, приписуючи відступ військ Бату-хана 1242 – тому, що монголи були «знекровлені опором Русі». Для монголів ота Русь, особливо, північна – була, що отой тарган під ногами. Не забувайте, що монголів як таких, засновників каганату, було на той час десь 2 млн., але приєднаних до них народів – у десятки разів більше. А населення Росії сягне десь 5 млн. тільки за Петра I, – півтисячоліття по тому! – то, скільки ж їх мало бути тоді? Хочеться воно панам росіянам, бути великими і могутніми з самого початку своєї історії (!), але, що ж поробиш, як так не було. А Бату повернув з Європи додому, як відомо, на вибори нового кагана, по раптовій смерті Уґедея.

Вельми тверезо до цієї справи підходить і Н. Полонська-Василенко у своїй ґрунтовній «Історії України» (Київ, 1995). Вона не лише знається на справі, але й чітко проникає у потаємні наміри російських істориків, які використовують все, правдиве чи брехливе, але тільки на власне звеличення.

Київ… та, про яке, власне, «знищення Києва» могло йтися, коли не постраждала від монголів жодна з його старовинних церков?

Щодо сільської України, то вона помітила на той час, хіба що, зміну влади. До того ж, порівняно з тими часами коли князі в Києві мінялися мало не щорічно, – чи ж не зміну на краще?

Можна думати, є всі підстави, що роки під монголами, вільні від князівських або половецьких наїздів (а щодо цього монголи були понад суворими, розбій не терпіли), – були роками миру, спокою та перепочинку; під своїм власним, громадським самоврядуванням.

Доповнення 2

Монгольські міста на теренах України

Монгольська держава, наперекір пропагандовим наклепам про неї, не тільки нічого спеціально не руйнувала, але ще й будувала. Зокрема, це була також і міська цивілізація, та на теренах Алтин Орду, принаймні, за часи її існування було розбудовано чи не більше міст, ніж за всю попередню історію.

Оглянемо з цієї точки зору терени України, Дотримуючись досить ретельного та компетентного сучасного автора (В. Л. Егоров, Историческая география Золотой Орды в XIII–XIV вв., Москва, 1985).

Маємо, на правому березі Дніпра, точніше – поміж Дністром та Дніпром, – наступне:

1. Городище Маяки. На лівому боці гирла Дністра, біля сучасного пос. Маяки. Залишки переправи через Дністр, залишки мечеті та кількох кам’яних споруд. Назва – невідома.

2. Городище Велика Мечетня. На правому березі Південного Буга, поблизу с. Велика Мечетня. Залишки цегляних та кам’яних будов.

3. Безіменне городище. На Південному Бузі, біля впадіння річок Кодими та Синюхи. На цьому ж місці існує переправа через Буг, називана Вітовтів брод. Назва теж невідома.

4. Городище Солоне. Поблизу с. Солоне на річці Солоній. Біля Мечетної балки залишки мечеті та інших фундаментів. Назва невідома.

5. Городище Аргамаклі-Сарай. На правому березі р. Громоклей, правої притоки Інгула. Кам’яні фундаменти та розвалини мечеті.

6. Городище Ак-Мечеть. На правому березі Буга, побіля села Ак-Мечеть.

7. Городище Баликлея. Біля гирла р. Чічаклея, що впадає до Бугу.

Всі ці міста знаходилися вздовж важливого колись торгового шляху, що поєднував Львів із Кримом. Тепер ми дещо розуміємо, навіщо Алтин Орду було будувати стільки міст. Всі вони розташовувалися на торгівельних шляхах, для зручності торгових караванів. А саме трансконтинентальна торгівля, без перепон та міждержавних бар’єрів, – і була тим джерелом, яке живило велику Монгольську державу.

Але, продовжимо, перейдемо на Дніпро та його лівий берег. Тут маємо:

1. Городище Кучугурське. На лівому березі Дніпра, десь 30 км на південь від Запоріжжя. Руїни займають площу в 10 га, та тут, єдино, 1953 робили археологічні дослідження. Це місто часто пов’язують з місцевою столицею беклярібека Мамая.

2. Городище Тавань. Лівий берег Дніпра у 40 км вище Херсона. Головна, здається, переправа через Дніпро. Відповідно, щось знаходилося й на правому березі. Бо тут, як зауважує Боплан, Дніпро мав усього десь 500 кроків ширини: славетний «Таванський перевіз».

3. Городище Конське. Знаходиться на відстані 60 км від Дніпра на правому березі р. Конки.

Літописи сповіщають, що золотоординське місто було й у гирлі р. Самари. Д. Яворницький у своїй книзі «Вольности запорожских казаков», Санкт-Пб, 1898, с. 167 і далі, пише про городище на лівому притоці Конки – Янчокраці, у 10 верстах на південь, де теж було місто. Згадує й про місто на р. Білозерці.

Недослідженість усіх цих важливих археологічних пам’ятників показує нам воістину немовлячий рівень совєцької і російської археології.

Були, як свідчать деякі історичні джерела, монгольські міста на Харківщині, Полтавщині та Донбасі, але їх руїни й досі не знайдені.

* * *

Отже, чи винищили щось там монголи по Украіні, включаючи й Київ – то ще треба дослідити, прискіпливо та вірогідно. А от те, що вони набудували в ній чимало нових міст, – того й