Аналітична історія України - Олександр Боргардт

Можливо, що каганат обмежився би теренами Центральної та східної Азії, якби не безпосередній імперський виклик. На захід від Монголії розлягався контрольований арабами Хорезм, що займав на той час терени совєцької Середньої Азії, – чи не найкращий зі здобутків імперії халіфів, минулого арабського завоювання. А воно не було легким для народів Хорезму, як писав потім, згадуючи ці смутні часи, великий вчений Абу Райхан аль Біруні (973–1048):

Після того, як Кутейба Ібн-Муслім аль Бахілі знищив письменних людей та служителів культу, спалив книги та рукописи, хорезмійці здичавіли, стали неписьменні та жили тим, що зберегли у пам’яті люду.

Жили, щоправда, ще й з Кораном, чи не найбільш нецікавою (після Біблії, ясна річ) з книг, що будь-коли мало людство. А таким – і рабство нав’язати легше легкого.

Не дивно, що хорезмійці такого рівня, коли правитель сусідньої держави вийшов на їх кордони та послав, на знак приязні, до столиці Хорезму своє посольство, а з ним і купецький караван для початку торгівлі, – допустили, так би мовити, дипломатичний нетакт: караван розграбували, а послів перебили. Це зробили не якісь там самодіяльні розбійники, а особиста гвардія шаха, що складалася виключно з арабів та турків-сельджуків; за наказом самого шаха.

Відповідь Чінгіс-хана була негайною та нескладною. Він наказав генералам Джебе та Субедею ліквідувати державу Хорезм та скарати на горло всіх арабів та турків-сельджуків, які потраплять до рук монголів.

За кілька років перше завдання кагана було виконане, а генерали (тумену-нойони) Джебе та Субедей – підвищені до найвищого ступеню орхонів (маршалів) Монголії. Але, як же було з другим? – понищити в Хорезмі всіх арабів та турків-сельджуків? З цього ми бачимо, до речі, що монголи віддавали належне й принципу колективної відповідальності; як би ми сьогодні до цього не ставились. Що за покарання злочинця може постраждати невинний, – їх, схоже, не надто турбувало. Вони судили радше навпаки: хай постраждають невинні, аби не зостався непокараним злочинець. Але, повернемося до справи, – як же це можна було здійснити практично, та по можливості без помилки? Щоб, скажімо, замість араба не скарати когось іншого? Історія цього, донесена до нас арабськими істориками того часу, з дещо цікавого боку висвітлює нам не лише ментальність, але й розумовий рівень великого народу монголів.

Ми сьогодні знаємо, завдяки ученим-лінґвістам, що кожна мова має свою особливу фонетику, тобто, власний набір звуків, якими вона користується. Бо навіть ті звуки, що присутні у всіх відомих нам мовах, припустимо – голосні: [а], [е], [і], [о], [у], – дещо порізнюються від мови до мови. Поґотів, є й більш істотні різниці. Наприклад, в еспанській мові відсутні наші шиплячі, та еспанець, що розмовляє нашою мовою – довший час буде їх вимовляти не досить зграбно, або впевнено, скажімо так. У португальській, болгарській та грузинській мовах – відсутне наше [ль], є лише тверде [л], а в грузинській немає, схоже, нашого м’якого [є]. Це й формує так званий кавказький акцент. Ну, і так далі.

Саме на це спиралися монголи, дотепно вигадавши короткі речення, за вимовою яких безпомилково визначали арабський або сельджуцький акцент. З усіма наступними наслідками.

Таке щось, само по собі є свідченням про високий рівень монгольської культури, та – не тільки; про її не абияку витонченість.

Після включення Хорезму до складу Монгольського каганату, маршали Джебе та Субедей на чолі кількох туменів монгольської кінноти (тумен = 10 000) обійшли Кавказ та вийшли до Леведії, на захід Дешт-и-Кипчак, де 1223 на Калці їм спробували протиставитись галичани, волиняни, кияни та алани, але – без успіху. Виявивши такий вакуум мілітарної потуги на заході, монголи згодом дістануться Карпат, за якими лежить могутнє королівство їх колишніх степових побратимів – мадярів.

Зауважимо принагідно, що своїм знищенням Київ, так само, як і Хорезм, – зобов’язаний виключно собі самому; а точніше – бракові культури. Бо, коли Бату-хан 1240 стояв під Київом, він послав до міста делегацію парламентарів, яких там якісь київські недоумки убили на очах у монголів. А цього монголи не дарували ніколи й нікому, та на відплату й знищили Київ (пригадайте Хорезм). Підкреслимо, чогось подібного не могло бути, в принципі, п’ятсот років перед тим, в часи Гунського каганату, який воював за старими правилами степових народів, як і монгольська держава.

Чималу ролю в цьому здичавінні відіграло, можливо, й оте візантійське християнство, яке всіх інших і за людей не вважало. Ну, що ж – отримали своє, всього й тільки.

Дурна слава монголів походить, цілком і виключно, не з фактів історії, а лише з пропагандових джерел: араби так і не дарували їм утрати Хорезму та Ірану, їх найкращих здобутків, та й створили злу славу монголам, приписавши їм, один в один, свої власні гріхи (пригадайте отого покидька Кутейбу). Цю брехню підхопила з часом російська історія з її «татарскім іґом», яке вони отримали на шию, ніби, «рятуючи Європу».

А потім «скинули» на Куліковому полі 1380, здобувши там блискучу перемогу. От, тільки призабули, що через два роки Тохтамиш наїхав та спалив Москву, загнавши переможця Дімітрія Донского, – аж до заволзьких лісів.

Сьогодні повторювати байки про «диких монголів» здатні лише повні неуки та недоумки від історії.

Але, питаня про оті «монгольські руїни» та «спустошення», є настільки важливе, що доцільно переглянути, як байки про них віддзеркалилися в літературі, зокрема – по різних історіях України.

Відомий Марко Поло (1254–1320), радник останнього кагана Монголії Хубілая (1260–1294), який проїздив Монголію із заходу на схід пізніше, але не так, щоби забулися події від 1240 і раніше, – не пише нам про аж так великі руїни по монголах, будь-де, починаючи з Афганістану. Приблизно те саме стверджують нам Карпіні і Рубрук. Не пише нам про остаточно зруйнований Київ єпископ Джованні де Плано Карпіні, який вже через нього проїздив.

Про остаточні зруйнування, а значить – і знелюднення, – доповідають нам в один голос саме пізніші російські історики. А, оскільки ці люди нічого за так, або з чистої наукової цікавості не роблять, то… й думайте.

Реномований В. Ключевський подає все це в таких словах:

Запустіння Дніпрової Русі, що почалося XII ст., було завершене у XIII ст. татарським погромом 1229–1240 рр. З того часу старовинні області цієї Русі, колись так щільно замешкані, надовго обернулися на пустелю із залишками колишнього населення.

(В. Ключевский, Сочинения, Москва, 1956, т. 1,