Князь Ігор. Слово о полку Ігоревім - Володимир Кирилович Малик
— Ні, Ігорю, не поїду я, — сказав Славута. — І тобі не раджу... Дождися Святослава і порадься з ним. Якщо він схвалить твій намір, якщо дозволить...
Ігор спалахнув.
— Схвалить! Дозволить!.. Хіба я не такий же князь, як Святослав? Хіба я не господар у своїй землі? Чому ж маю питати дозволу Святослава?
— Він великий князь! Він отець руським князям!
— Великий князь! Одна назва! Славута гірко усміхнувся.
— В тім і біда наша, що так стали думати всі князі і відмежовуватися від Києва. Розпалася земля Руська — і невідомо, хто і коли її збере... А погані тим часом не дрімають — намагаються відхопити від неї ласий шмат... І відхоплять коли-небудь, якщо не станемо розумніші... Якщо ви всі, князі, не перестанете люто гризтися за Київський стіл і так же люто не перестанете зневажати його і цуратися, коли досягти його не пощастило...
РОЗДІЛ П’ЯТНАДЦЯТИЙ
1
23 квітня 1185 року, у вівторок, у день Георгія Побідоносця, християнського патрона князя Ігоря, над Новгородом-Сіверським затрубили бойові труби. Їхні радісно-закличні мідні голоси полинули з високих валів фортеці далеко навкіл — на посад, що розкинувся на горі, на Поділ та розлогі яруги, де серед гущавини дерев тулилися халупи бондарів, стельмахів, шорників, ковалів, кожум’яків, зброярів, щитників, за Десну — на широкі луги і темні бори, на сріблясті заводі та озера, на весь зелений весняний світ, що милувався собою і своєю красою у потоках ранкового сонячного проміння.
Всі мешканці города і околиць зібралися біля собору Успення Божої Матері та на дорозі, що вела з фортеці до нього.
Був тихий теплий ранок. Над Подолом кружляли голуби, а у високості, у синьому безхмарному небі, шугали бистрокрилі соколи.
Дзвонили в усі дзвони.
Ворота фортеці були відчинені, міст опущений. Молодша дружина Ігоря вишикувалася у фортеці, на майдані перед собором Святого Миколая, і вельми тучні, застояні за зиму коні нетерпляче переступали з ноги на ногу. Виблисували начищені крицеві шоломи гриднів, колихалися над ними золотисті полотнища князівських корогв та вузькі трикутнички барвистих прапорців, прикріплених до списів, сяяла міддю та бронзою кінська збруя. Багрянцем осінніх гаїв та лісів горіли проти сонця черлені щити.
Перед хоругвою, поклавши на груди широку чорну бороду, сидів на спокійному ситому коні боярин Рагуїл, поряд з ним, хизуючись дорогим убранням та не менш дорогою зброєю, гарцював на нетерплячому огирі, як завжди, щасливий, усміхнений золотоволосий Янь.
На паперті собору чекав виходу князя з хрестом у руці старенький отець Ісидор.
Нарешті важкі, оковані залізними шпугами двері князівської палати розчинилися, і з них вийшов князь Ігор у похідному військовому обладунку, княгиня Ярославна з дітьми та боярин Славута. Вони перейшли двір і стали перед собором на простелений барвистий килимок. Отець Ісидор відправив короткий напутній молебень, дав князеві і княгині поцілувати хреста. Потім провів княгиню з дітьми до критого візка, там попрощався зі Славутою.
— Не журися, учителю, повернемося з перемогою!
— Щасливо, щасливо! — Славута поцілував князя і княгиню, підняв руку, благословляючи від’їжджаючих. Та погляд його був сумний, — чи то йому не хотілося залишатися, коли всі вирушають у похід, чи гризло якесь передчуття, якого він не міг ні висловити, ні пояснити.
Ігор скочив у сідло і став попереду дружини.
— В добру путь!
— В добру путь! В добру путь! — відгукнулися ті, хто залишався.
Знову затрубили труби, і дружина рушила.
На горі, перед Успенським собором, на князя чекали два стяги старшої дружини, а на паперті — весь клір на чолі з самим єпископом. Довкола товпилися сотні людей: провожали на війну, бо з кожної сім’ї хтось ішов — чи батько, чи син, чи брат, чи коханий.
Ігор перед єпископом преклонив коліно. Єпископ теж, як і отець Ісидор, відправив короткий молебень, дав князеві поцілувати хреста. Хор прогремів «Многая літа», а дружинники і городяни-севрюки прокричали:
— Слава князеві! Слава княгині! Можна було рушати.
Ігор сів на коня, підняв руку.
— Людіє і дружино! — гукнув на весь майдан. — Допоки кривава шабля поганих падатиме на голови наших людей? Допоки оратаї наші, виїжджаючи в поле, поглядатимуть за небокрай — чи не підкрадається половчин, щоб забрати у нього коня, а самого заарканити і потягти в неволю? Допоки земля Руська житиме в страсі, що ненависна орда прокотиться по ній вогняним смерчем і випалить усе дощенту? Чи не пора нам підняти свій меч супроти ворога? Нині настав такий час! Нині вирушаємо, дружино, у землю незнану, до синього Дону! На кощія-супостата! Хочу вам честі здобути, а собі — слави!
Сотні воїв на ці слова підняли вгору списи і, потрясаючи ними, прокричали:
— Слава князеві Ігорю! Слава!
Ігор вклонився городянам, що зібралися сюди, щоб провести його в похід.
— Прощавайте, люди православні! Побажайте нам удачі на нашій нелегкій дорозі! А нам пора! У путь!
Торкнув коні, і військо рушило.
Люди доземно кланялися князеві і воїнам, плакали, щось кричали навздогін воям. Безперервно дзвонили дзвони. Глухо загула, застогнала під кінськими копитами тверда сіверська земля, що за всю весну ще не прийняла в своє лоно жодної краплини дощу, — така невидана досі суша встановилася. Услід за воями довго, аж у поле, бігли табунцями босоногі хлопчаки й дівчатка, проводячи батьків, старших братів.
Та скоро й вони відстали, і три стяги князівської дружини, здіймаючи куряву, попрямували до Путивля, на переправу через Десну.
Коли князь із княгинею, що їхали попереду, наближалися до лісу, далеко позаду почувся кінський тупіт. Услід за військом мчав одинокий вершник. Не стишуючи бігу, він звернув на обочину дороги, обігнав молодшу та старшу дружини і, лише порівнявшись із князем, зупинив змокрілого коня.
— Славуто! Ти? — вигукнув збентежено Ігор. — Що трапилося?
— Нічого не трапилося, княже... — Старий боярин витер спітніле чоло, віддихався. — Просто така туга раптом накотилася на
