Третя світова: Битва за Україну - Юрій Георгійович Фельштинський

У ХVI–XVIII століттях цей прикордонний край Московської держави за підтримки царської влади активно заселяли — переважно вихідцями знову ж таки з правобережних українських земель, що перебували під владою Речі Посполитої та біглими селянами з Росії. Мігранти заселялися задля вартової та військової служби поблизу фортець Білгородського прикордоння, перекриваючи в такий спосіб шлях татарам до центральних областей Московської держави[13].

Всі ці регіони — Слобожанщина, Новоросія, Донбас та Крим — входять до складу південного сходу України, густо заселеного та промислово розвинутого.

Українське питання у ХІХ столітті

До кінця XVIII — початку ХІХ століть до так званої «Великої України» в складі Російської імперії ввійшли такі регіони: Слобожанщина, Новоросійський край, Правобережжя з Подніпров’ям, землі війська Запорізького, Донбас та Таврія (разом з Кримом). Після численних міграцій, як внутрішніх, так і з зовнішніх, населення цієї території утворювало строкату етнічну палітру народів — українців, росіян, євреїв, поляків, сербів, болгар, німців. Більшість міських мешканців становили євреї, рясно розселені по всій території Правобережжя та Поділля.

Після черги адміністративно-територіальних реформ ця багата та велика територія була поділена на дев’ять новостворених губерній Російської імперії: Чернігівську та Полтавську (колишня територія Гетьманщини); Харківську (колишня Слобожанщина); Катеринославську та Херсонську (Новоросія); Київську, Волинську та Подільську (Подніпров’я та Правобережжя). Окрім того, етнографічно до України можна віднести й північну частину Таврійської губернії. Немало українців населяло й прикордонні повіти Бессарабії (теперішнє Придністров’я).

ХІХ століття відоме посиленням національно-етнічного фактору у Європі в цілому і в Російській імперії зокрема. Спочатку цей процес характеризувався обмеженими інтересами національних еліт в культурній та освітній сферах, позаяк щойно виникла національна інтелігенція цікавилася здебільшого питаннями етнографії, фольклору, мови та літератури. Проте не несла безпосередньої загрози для монархічного уряду, верхівка якого на початках схвально поставилася до культурно-національних зацікавлень українського народу.

Понад те, після польського повстання 1830–1831 років офіційний Петербург навіть сприяв зародженню українофільства з метою послаблення польського впливу на Правобережній Україні. Створювані на той час таємні товариства та братства (Кирило-Мефодіївське братство, «Громада», журнал «Основа» та ін.) підтримували українську національну ідею та обирали чисто просвітницьку та народницьку позиції, не висуваючи політичних цілей самовизначення та автономізації. Сформована сучасним російським істориком Олексієм Міллером доктрина «большой русской нации» залучає до своєї схеми всі слов’янські народи, що населяли імперію, не припускаючи навіть думки про національне самовизначення[14].

Проте в Південно-Західному краї Російської імперії (Волинь, Поділля та Київська область) була зафіксована поява низки таємних товариств, активними учасниками яких були польські діячі національно-визвольного руху, які висували політичні цілі та поширювали ідеї автономії. Напередодні скасування кріпосного права царський уряд сприяв вивченню в школах рідної мови серед місцевого населення (перші два роки навчання). Міністерство просвіти виділяло необхідні засоби на видання підручників, літератури українською мовою, проводилися благодійні бали, щоб зібрати коштів на видання української літератури. Щоправда, в російському суспільстві виникла дискусія — вважати мову, якою розмовляють жителі України, малоросійською говіркою чи самостійною українською мовою. Прогресивна частина російського суспільства сприймала українську мову як самостійну, друга ж вважала її «наречием русского языка, испорченного польским влиянием».

Проте після другого польського повстання 1863 року, коли польська інтелігенція пропагувала тезу про історичну спільність «трилистника» — Польщі, Литви та Західної Русі — і коли були дані обіцянки створити незалежну українську державу «від Кавказу до Карпат», російський уряд угледів в українському національному русі реальний «сепаратизм», що, відповідно, потягло за собою репресії проти відомих діячів українського національно-визвольного руху — Драгоманова, Антоновича, Чубинського та ін. В результаті цих ідеологічних зрушень з’явився так званий Валуєвський проект (за іменем міністра внутрішніх справ Російської імперії Петра Валуєва), що передбачав заборону видавництва навчальної літератури на «малороссийском языке», окрім «изящной», тобто художньої літератури. На думку самого Валуєва, приводом для створення подібного циркуляру «послужили обстоятельства чисто политические — попытка осуществления сепаратистских замыслов… под предлогом распространения грамотности и просвещения»[15]. Сам циркуляр, спровокований польським повстанням, що так налякало царизм, на думку дослідників, і став початком загальнодержавної політики великоруської асиміляції України.

Наступним кроком з усунення «українського питання», з політичної та церковної сцен Російської імперії, стало підписання імператором Олександром ІІ у травні 1876 року «Емського указу» спрямованого на обмеження викладання української мови в Російській імперії та видання будь-якої літератури українською мовою. На думку помічника-опікуна Київського навчального округу М.В. Юзефовича, який звинувачував українських просвітників у тому, що вони хочуть «вольной Украины в форме республики, с гетманом во главе», потрібно було заборонити викладання української мови та видання літератури цією мовою в Росії. Тому цей указ також відомий як «Закон Юзефовича».

Емським указом заборонялося ввозити з-за кордону без спеціального дозволу на територію Російської імперії книги, видані українською мовою, а також видавати оригінальні твори та здійснювати переклад з іноземних мов. Виключення стосувалося суто «исторических документов и памятников» та «произведений изящной словесности», з ретельним переліком застережень та за умови попередньої цензури. Для прикладу, заборонялася українська орфографія «кулішівка» та допускалась тільки «общерусская орфография — ярыжка». Під заборону підпадали також українські театральні постановки (заборона знята у 1881р.), друковані ноти з українськими текстами; друк будь-яких книжок українською мовою, а також концерти з українськими піснями. В початковій школі також заборонялося викладання української мови, а книжки, видані нею, вилучали зі шкільних бібліотек. Також була закрита газета «Киевский телеграф», а з Київського університету звільнили професорів-українців — М. Драгоманова, Ф. Вовка, С. Подолинського та ін. На місце впертих викладачів-українофілів призначалися викладачі-великороси. Драгоманов і Грушевський були змушені переїхати до Львова (де вони могли вільно працювати). Австро-Угорщина, під владою якої перебували тоді галицькі землі, дозволяла українцям мати свої видавництва, вивчати мову в школі та засновувати театри, розвивати українську культуру, тоді як валуєвські директиви та емські укази забороняли це в Росії. Нагадаємо тільки, що Емський указ формально припинив своє існування тільки в роки першої російської революції 1905 року, хоча заборона на «все українське» тривала включно до років Першої світової війни.

Великі потрясіння початку ХХ століття, викликані революціями та світовою війною, спровокували масові міграції українського населення, здебільшого малоземельного, до Поволжя, на Північний Кавказ, Далекий Схід, а також до Сполучених Штатів, Канади, Бразилії та Аргентини.

Революція та громадянська війна в Україні

На початку ХХ століття українські землі