Малиновий Клин - Дмитро Білий
Військовий суддя Антін Головатий через вірних людей підмовляв козаків тікати на Кубань. Кому щастило добратися до річки Єя, тому видавали пашпорт із новим ім'ям, записуючи відразу до козацького куреня. Чорноморці говорили: "З Кубані видачі немає".
Про таких переселенців багато збереглося легенд та переказів в Україні: "Дід Мамрак (колишній запорожець. — Д. Б.) жив більше ста год. Як зігнали звідси запорожців (з Катеринославщини, — Д. Б,), він продав усе галсом (оптом) і перебрався в Чорноморію. В Романові остався його племінник і багато родичів, то було через год-два) і приїздять у гості. У племінника його було чотири сини. Раз приїхав і давай пробувать, котрий годиться в чорноморці. Посадив одного на лошака-неука — упав, посадив другого — упав, третього — і той упав... Посадив четвертого. Той взявся за гриву і пустився — тільки видно. Гасав, гасав на тому — юшакові, доки вморив і вернувся додому. Дід і каже: "Оцей годиться в козаки!". "Як маєте охоту — хай козакує", — каже батько. Посідали дід з онуком на коней і подались під Чорноморію".
Поступово заселення українцями Кубані і деяких районів Північного Кавказу набуло великих масштабів.
Ще у 1770 р. три тисячі українських козаків заснували Хоперський полк, пізніше поселений у Ставропольській губернії. Загалом на "стару лінію" на Кубань прибуло: з Слобожанщини (1802 р.) — 390 козаків, з Катерннослав-щяни (1803 р.) — 2277 українців, з Харківщини (1804 р.) — 378 козаків з родинами і з Катеринославщини (1805 р.) — 229 українців.
Але найбільш масова хвиля переселенців з України на Кубань розпочалася з 1809 р.
Кількість втікачів з України у Чорноморське військо до того часу зростала дуже швидко. Олександр І, розуміючи, що цей потік зупинити неможливо, особливим рескриптом від 10 серпня 1809 р. наказав малоросійському генерал-губернатору дозволити переселитися на Кубань ще 25 тисячам українців, головним чином з Полтавської та Чернігівської губерній, для зміцнення Чорноморського війська.
Ця величезна кількість людей переселялася у 1810— 1811 рр. Невеличкими партіями, завантаживши гарби і брички своїм майном, вирушали в далеку Чорноморію козаки. Кожною партією керував обраний отаман, котрий мав документ на переселення до війська Чорноморського. І зараз зберігаються у фондах Краснодарського державного архіву стародавні реєстри козаків, де вказані не тільки їхні імена і прізвища, а й ті села та губернії, звідкіля вони прибули.
Загалом до 1811 р. на Кубань переселилася 41 тисяча українців з Полтавщини і Чернігівщини.
Нова хвиля переселення на Кубань (1821—1825 рр.) привела більше 48 тисяч українців з Полтавщини, Слобожанщини, Київщини та Чернігівщини. При Чорноморському козацькому війську був заснований Переселенський комітет, який займався їхніми справами. Завдяки йому для майбутніх чорноморців заготовляли будівельний матеріал, харчі.
Приїжджих розміщували по козацьких куренях або поселяли на нових незайманих землях.
У 1832 р. між Анапою і Сухум-Кале поселилось 200 родин українських козаків. Тоді ж з Полтавщини і Чернігівщини на Кавказ були перевезені два українські полки, які поселились на Тереку в районі Владикавказу. 1834 р. в Україні пройшов так знаний "дівочий набір": на Північний Кавказ привезли 500 кріпачок як жінок для неодружених козаків.
1843 р. у районах горішньої Кубані поселилися два чугуєвські козацькі полки з Харківщини.
Останній великий організованний потік переселенців з України відбувся у 1848-1849 рр. За ці два роки з Слобожанщини, Полтавщини, Катеринославщини, Чернігівщини і Київщини на Кубань відправилося близько 14 тисяч українців.
Таким чином, тільки за першу половину ХІХ століття на Кубань з України переселилося офіційно близько 130 тисяч осіб. Але окрім організованих переселень, на Кубань щорічно відправлялися ще й тисячі втікачів від панської неволі. Поповнювали Чорноморське козацьке військо і нащадки запорожців, які жили у Задунайській Січі. Ще на початку XIX століття на заклик чорноморського отамана Бурсака з-за Дунаю на Кубань перебралося 500 запорожців.
Коли 1828 р. задунайський отаман Гладкий перевів частину козаків під царську владу, вони були поселені між Маріуполем і Бердянськом, і утворили Азовське козацьке військо. Але задунайці прагнули приєднатися до чорноморців, і на початку 60-х років вони були переселені на Кубань, розселившись по чорноморському узбережжю.
Доля знову об'єднала колишніх вигнанців. Внаслідок цих переселень засновувались нові станиці й хутори. 1829 р. згідно з Андріанопольським миром вся земля за річкою Кубань до Чорного моря ввійшла до складу Російської імперії. Так почалася колонізація Закубання. Козаки-чорноморці заселяли нові місця, засновували станиці й хутори. Але тільки після закінчення війни з черкесами за бойовими козацькими підрозділами на закубанські землі вирушив масовий потік переселенців. Близько 500 тисяч черкесів виселялися в Туреччину, і козаки, хоч і примусово, обживали їхні колишні володіння. Незабаром всі землі по обох берегах річки Кубань були заселені козаками.
Тільки у 1896 році частину чорноморських земель відділили від земель козацького війська для заснування Новоросійської губернії.
Після Кавказької війни з горцями вільний доступ у козацьке військо був припинений, хоча інколи у деяких станичних громадах переселенців і записували козаками.
Але коли зникла небезпека постійної війни на Кубані, одночасно із скасуванням кріпацтва, коли мільйони селян отримали волю, на Північний Кавказ знову вирушили сотні тисяч нових переселенців. Так з'явилася нова велика група переселенців некозаків, — "новгородніх" або "городовиків". На 1913 р. "новгородці" Кубані становили вже 57% всього населення. За даними Кубанського статистичного комітету кількість українців серед "новгородніх" становила від 70% до 80%.
У матеріалах перепису 1897 р. зазначено, що на Кубані тоді прожинало 1911133 чоловік. Із них українців за рідною мовою було 49,1%, росіян — 41,17%. Згідно з переписом українців було більше у Єйському відділі — 81%, у Темрюцькому — 79% та Катеринодарському — 57%. В інших частинах Кубанщини українські компактні групи серед населення становили: у Кавказькому
