Історія держави і права України - В'ячеслав Миколайович Іванов

Соціальний статус не завжди відповідав матеріальному становищу: могли бути й багаті вільновідпущеники, й бідні громадяни.

Державний лад міст будувався на тих же засадах рабовласницької формації, що й устрій античних полісів Греції. За формою правління це були демократичні (V–II ст. до н. е.) або аристократичні (починаючи з I ст. до н. е.) республіки. Вищий законодавчий орган державної влади — народні збори, які, наприклад, в Ольвії, скорочено називалися «Народ». Практично це були збори міської общини, за участю лише повноправних громадян міста, до яких належали греки у віці 25 і більше років. Решта населення міста (раби, чужоземці, жінки) не мала права брати участь у владних органах. Хоча за великі заслуги перед полісом іноземцям могли надаватись такі права. Збори вирішували найважливіші питання внутрішньої й зовнішньої політики, обирали посадових осіб і контролювали їх діяльність. Збори також надавали громадянство, торгові привілеї іноземцям, вшановували громадян, які мали заслуги перед містом. В Ольвії, наприклад, за розбудову міста й значні пожертви до міської скарбниці громадян нагороджували золотим вінком або встановлювали їхні статуї.

Народними зборами щорічно обирався постійно діючий виконавчий орган — Рада міста, яку очолював голова; обирався секретар. До складу Ради міста входив також головний жрець міста, який відав релігійними культами. Рада організовувала підготовку та попередній розгляд рішень, декретів та постанов народних зборів. Тому законодавчі акти міст видавалися від імені «Ради і народу».

Окремою ланкою міського управління були виборні колегії — магістратури або окремі посадові особи — магістрати, які обиралися з числа повноправних громадян міста. Вони управляли фінансами, судовими установами, військовими справами та іншими галузями життєдіяльності міста. Найбільшими правами користувалась колегія архонтів. Вона керувала іншими колегіями, стежила за станом фінансів і в разі необхідності скликала народні збори. Її очолював перший архонт; йому належало право командування військом міста, хоча військовими справами займалася окрема колегія стратегів. Колегія номофілаків (стражів закону) наглядала за поведінкою мешканців, вимагала від них дотримання законів; колегія агораномів відала питаннями торгівлі. Колегія продиків (юристів) виконувала прокурорські або адвокатські функції.

У містах-державах Північного Причорномор’я функціонували суди, у тому числі й суд присяжних. У судочинстві брали участь судді, обвинувачені, свідки. Судовий процес мав змагальний характер, вирок суду був остаточним.

Підґрунтям права міст-держав Північного Причорномор’я була правова система Афінської полісної демократії, а його особливістю — вплив звичаю місцевого або сусіднього з ним населення. Основними джерелами вважалися закони народних зборів, декрети ради міста, постанови колегій посадових осіб, які приймалися з урахуванням звичаїв і традицій, а також місцеві звичаї.

Розвинутій правовій регламентації підлягали відносини власності. Право регулювало майнові відносини, захищало приватну власність на житло, рухоме майно, худобу, особисті речі. Земля і раби могли бути як у приватній, так і в державній власності.

Жвава зовнішня і внутрішня торгівля зумовили розвиток зобов’язального права. Укладалися договори купівлі-продажу, позики, дарування, поклажі та ін. Важливі угоди здійснювалися у державних установах при свідках, у присутності чиновників. Регламентувалося право оренди землі, найманої праці. Для регуляції особистих стосунків між громадянами і в родинах широко застосовувалось звичаєве право.

У кримінальному праві найтяжчими вважалися злочини проти держави (змова, спроби повалення демократичного ладу, державна зрада, розголошення державної таємниці). Серед видів покарань застосовувались смертна кара, штрафи, конфіскація майна.

Боспорське царство та його право

Боспорська держава виникла у V ст. до н. е. на основі об’єднання ряду грецьких держав-полісів та приєднання територій місцевих племен синдів, меотів, торетів та інших на Керченському й Таманському півостровах, а також Південному узбережжі Азовського моря. Центром цього краю було місто Пантикапей (сучасна Керч), яке й стало столицею царства.

Спочатку тут правила династія Археанактидів, а з 438 р. до н. е. — династія Спартокідів. У ІІІ ст. до н. е. один із представників династії Спартокідів (Євмел) проголосив себе царем; власне, із цього часу Боспор вважається царством. У IV-ІІІ ст. до н. е. Боспорське царство досягає найбільшого розквіту й поширює свій вплив на Північне узбережжя Чорного моря. В середині ІІ ст. до н. е. Боспор переживає економічну й зовнішьополітичну кризу, яка ще більше загострилась повстанням рабів у Пантикапеї у 107 р. до н. е. під проводом Савмака. На початку І ст. до н. е. Боспорське царство підпадає під владу понтійського царя Митридата VI Євпатора. Щоправда, ненадовго — після поразки Митридата у боротьбі із Римом у середині І ст. до н. е. Боспор опинився під владою римлян. За імператора Нерона (54–68 рр. н. е.) мала місце спроба перетворити Боспор на римську провінцію, але в останній чверті І ст. н. е. він стає васалом Риму, який, однак, вважав Боспор союзною державою. За римських часів царі офіційно титулувалися «друг кесаря й друг римлян».

У III ст. н. е. на нього нападають готські племена, які розорили значну кількість поселень і міст. Остаточно Боспорське царство було зруйновано наприкінці IV ст. кочовими ордами гунів і підвладних їм племен. Території Боспору в VI ст. увійшли до складу Візантії.

Суспільний лад у Боспорському царстві характеризувався наявністю рабовласників і рабів, вільних і невільників.

До пануючої верхівки належали царі з їх оточенням, представники родоплемінної й військової знаті, жерці, чиновники державного апарату, судновласники, власники земельних ділянок, ремісничих майстерень.

Інтенсивний експорт зерна, риби, худоби, рабів сприяв формуванню прошарку багатих людей, які займалися торгівлею й работоргівлею. Найбільшими купцями вважалися сам цар і його посадовці, в тому числі й воєначальники. Рабовласницько-купецька знать відігравала вирішальну роль у житті Боспорського царства.

Вільні люди, общинники за користування землею, яка вважалася власністю царя, значну частину врожаю віддавали державі. На них покладалося виконання повинностей на користь держави, в тому числі й несення військової служби.

Основною продуктивною силою були раби. Їхня праця використовувалась на різних промислах, у будівництві, ремісництві, виноробстві, домашньому господарстві. У землеробстві, крім рабської, використовувалася праця вільних селян-общинників. Вони були основними платниками натуральних податків і несли тягар повинностей як на користь держави, так і місцевої аристократії.

Державний устрій. Боспорське царство сформувалося як союз грецьких полісів, кожний з яких зберігав певну частку самостійності. На чолі держави стояв цар — монарх згаданих племен і архонт грецьких міст. Архонти видавали закони для всього об’єднання античних полісів, хоча кожен із них як незалежне місто-держава мав власне право. Отже, щонайменше, до ІІІ ст. до н. е. тут зберігалася антична форма правління. Поступова ліквідація залишків автономії й самоврядування сприяла переродженню Боспорської держави у