Що таке антична філософія? - П'єр Адо

Саме тривалий досвід, що здобувався упродовж століть, та тривалі дискусії навколо цього досвіду, роблять цінними античні взірці. Послідовне або альтернативне використання стоїчної та епікурейської моделей було, наприклад, для Ніцше, а також для Монтеня, Ґьоте[850], Канта[851], Вітґенштайна[852], Ясперса[853], засобом досягнення певної рівноваги у житті. Проте й інші моделі зможуть надихати філософську практику та керувати нею.

Тепер мене можуть запитати, як пояснити те, що незважаючи на століття та еволюцію світу, ці античні взірці можуть бути знову актуалізовані. Передусім тому, як казав Ніцше, що античні школи були чимось на кшталт експериментальних лабораторій, завдяки яким ми можемо порівнювати наслідки різних типів духовного досвіду, що вони їх пропонують. З цього погляду, різноманітність античних шкіл є дуже цінною. Втім, взірці, які вони нам пропонують, можуть бути знову актуалізовані, тільки якщо зводити їх до їхньої сутності, до їхнього глибинного значення, відділяючи від несуттєвих космологічних або міфічних елементів та очищуючи фундаментальні позиції, які самі школи розглядали як головні. Можна піти далі. Я, справді, вважаю, що ці взірці відповідають, як я вже казав в іншому місці[854], незмінним та фундаментальним настановам, які постають кожній людській істоті, що шукає мудрість. У цьому контексті я говорив про щось на кшталт універсального стоїцизму, який можна знайти не лише на Заході, а й, наприклад, у Китаї, як показав Ж. Жерне[855]. Я вже говорив, що був тривалий час ворожо налаштований до порівняльної філософії, оскільки вважав, що вона сприяє створенню непорозумінь та провокує довільні зближення. Проте, читаючи праці моїх колег Ж. Бюґо[856], Р.-П. Друа[857], М. Юлена[858], Ж.-Л. Солера[859], я дійшов висновку, що насправді існують дуже хвилюючі аналогії між філософськими настановами античності та Сходу, які ніяк не можуть пояснюватися історичними впливами, проте які, у будь-якому разі, можуть допомогти краще зрозуміти те, про що йдеться у різних філософських настановах, що взаємно прояснюють одна одну. Засоби, які дають нам змогу досягти внутрішнього миру та єднання з іншими людьми чи всесвітом, не є безмежними. Мабуть, потрібно сказати, що описані нами тут життєві вибори Сократа, Пірона, Епікура, стоїків, кініків, скептиків відповідають якимось постійним та універсальним моделям, що зустрічаються у формах, притаманних кожній цивілізації в різних культурних ареалах людства. Саме тому я посилався вище[860] на один буддистський текст, а також на інспірований буддизмом виклад М. Юлена, бо вважав, що вони здатні допомогти нам краще сформулювати сутність грецького мудреця. Дуже цікавим є те, що, вочевидь, у Греції, Індії та Китаї один зі шляхів, що веде до мудрості, полягає у байдужості, тобто у відмові приписувати речам ціннісні відмінності, які б виражали погляд індивіда, егоїста, часткову та обмежену точку зору «жаби на дні криниці» або «мухи в чані з оцтом», про яких говорить Чжуан-цзи:

Я знав про Дао не більше, ніж може знати про всесвіт муха в чані з оцтом. Якби вчитель не зняв з мого чану кришки, я б ніколи не пізнав всесвіт у всій його величі[861].

Ця безпристрасність та байдужість ведуть до якогось первісного стану: душевний спокій, мир, які існують всередині нас до будь-якого утвердження нашої індивідуальності на противагу світові та на противагу іншому, а отже до того егоїзму та егоцентризму, які відділяють нас від всесвіту і неминуче втягують нас у неспокійну гонитву за задоволеннями та у постійний страх злиднів та нестач.

Духовні вправи, такі як «жити теперішнім» або «бачити речі згори», можна знайти як у Ґьоте[862], так і у Ніцше[863] та Вітґенштайна[864]. Всі вони цілком доступні для «філософа» в тому сенсі, в якому ми його розуміємо. Я сподіваюся повернутися до цих тем у моїх наступних працях.

Загалом, мені здається, що я дав зрозуміти, як сказав би Ж.-Л. Солер, що «Давні були можливо ближчими до Сходу, аніж ми»[865], і саме це хоче сказати сучасний китайський автор, коли пише: «Китайські філософи всі були Сократами тією чи іншою мірою. Знання та чеснота були нероздільними в особі філософа. Його філософія мала бути пережита ним; він сам був її рушієм. Жити у злагоді зі своїми філософськими переконаннями було частиною його філософії»[866]. Відтак, «філософ», закоханий у мудрість, у тому сенсі, в якому ми її розуміємо, може шукати життєві приклади у східних філософів, і останні не будуть дуже далекими від античних взірців.

Втім, такий «філософ» наражатиметься на певні ризики. Перший полягатиме в тому, щоб задовольнитися філософським дискурсом. Існує справжня прірва між красивими сентенціями та реальним рішенням змінити життя, між словами та справжнім усвідомленням самого себе чи реальною зміною себе. Виникає навіть враження, що найглибшою причиною «теоріїзації» філософії є своєрідна родова схильність філософів, яка штовхає їх задовольнятися дискурсом, концептуальною архітектурою, яку вони конструюють або реконструюють та якою захоплюються. Упродовж усієї античної історії, практично в усіх її школах ми зустрічаємо одні й ті самі попередження про небезпеку, яка може спіткати філософа, якщо він уявить собі, що його філософський дискурс може бути самодостатнім та не пов’язаним із філософським життям. Це вічна небезпека, яку відчував Платон, коли писав, виправдовуючи своє рішення поїхати в Сіракузи:

Я боявся виглядати у своїх власних очах тим, хто красиво говорить, але нездатний вдатись до рішучої дії[867].

Друга небезпека, найгірша з усіх, полягає у переконанні, що можна обійтися без філософської рефлексії. Потрібно, щоб філософський спосіб життя обґрунтовувався раціональним та мотивованим філософським дискурсом. Цей дискурс невіддільний від способу життя. Зокрема, потрібна критична рефлексія античних, модерних та східних філософських дискурсів, які виправдовують той чи інший спосіб життя. Потрібно, таким чином, намагатися пояснити, чому ми діємо у той чи інший спосіб, та розмірковувати над своїм власним досвідом та досвідом інших. Без цієї рефлексії філософське життя ризикує перетворитися на банальність, рутину, на добрі почуття або на якусь помилку. Безперечно, не потрібно намагатися самому написати «Критику чистого розуму» для того, щоб, нарешті, почати жити як філософ. Проте жити філософським чином неодмінно означає також розмірковувати, рефлексувати, концептуалізувати, у якийсь строгий та технічний спосіб «мислити самостійно», як сказав би Кант. Філософське життя є дослідженням, яке ніколи не зупиняється[868].

Зрештою, ніколи не потрібно забувати, незважаючи на стійкі стереотипи, завжди присутні у підручниках, що античне філософське життя завжди було тісно пов’язане з турботою про інших та що