«Ілюстрована Історія України» - Михайло Сергійович Грушевський
Отакого чоловіка пустив тепер Конєцпольский перед себе гамувати людей; можна собі уявити, що він виробляв! Сучасник Киянин, що переказує тодїшнї поголоски, оповідає, що Лащ напавши на Ли-сянку на сам Великдень, застав людей в церкві і порізав їх усіх, від попа почавши, а скінчивши жінками й дїтьми; про містечко Димир теж каже, що Поляки тоді цїле вирізали. Ціле не ціле, але сї звістки малюють перед нами тодїшнїй настрій—можемо з того зна- ти, які почутя живили в собі люде на Ляхів, і зрозуміла річ, що де Українці надибали Ляхів вояків, то теж платили чим могли.
Така дрібна війна зайняла цілий місяць квітень. Козаки за сей час зібрали ся під Переяслав, приготовили ся до війни, заставили Дніпровий беріг своїми заставами. Конецпольскии, позбиравши яке міг військо, перейшов під Київом Днїпро, але наскочивши на козаків, мало не опинив ся в неволї і чим скорше вернув ся назад. Потім уже з більшою обережністю переправив своє військо і розложив його в шанцях між Дніпровим берегом і Переяславом, щоб не заступили його з заду козаки. Та через се його військо, і так невелике, ще більше змалїло і він попросту не мав з чим зачіпати козаків: його приступи під козацький табор козаки побивали й громили. Чекав помочи від короля, але той теж не мав чим помогти, а дрібнїйші полки, що йшли до польського війська, не могли пробити ся до Переяслава через побунтовану Україну. Повстанці українські ходили по всїй Поднїпрянщинї, побивали і грабили польські роти і тих Поляків, що Конєцпольский розставив над Днїпром. Нарешті по двох тижнях тої переяславської війни стала ся рішуча битва.
Се та битва, що на основі пізнійших переказів оспівана була Шевченком в „Тарасовій Ночи".
Київський літописець записує про неї так: Лащ, а за ним і Конєц-польский, помітивши чату козацьку, вийшли з обозу, щоб їі погромити, і загнали ся від обозу досить далеко. Якісь два гайдуки, перебігши до козаків, сповістили їх, що Конєцпольского нема в обозї. Тоді козаки напали на обоз і розгромили, забрали гармати і гаківниці і до свого табору притягли. Наспів на те Конєцпольский, але і його взяли так, що мусів просити згоди, і на тім битва перестала.
Звістки очевидців потверджують, що Поляків сильно погромлено в сїй битві: розбито обоз, перервано дорогу до Дніпра, і Конєипольский мусів помирити ся з козаками. Козаки не вважали за добре доводити його до останнього. Згодили ся на тім, що все забуваєть ся: і козаки що збунтували ся, і тих трохи реєстрових що зістали ся при Поляках (було їх, кажуть, коло двох тисяч) не будуть одні одним докоряти. Реєстр збільшено до 8 тисяч, а що найважнїйші— його непереведено вже, так що не знати хто був козак, а хто нї— кожний, значить, міг користувати ся вільностями козацькими.
75. Безкоролїве
Що козаччина не програла переяславської війни, а навпаки ще сильнійшою ногою стала на Україні, се було дуже корисне в тодішніх українських відносинах: наближала ся хвиля, коли українське громадянство збирало ся дати рішучу і властиво вже останню битву за справу народню на полі парляментарнім, сеймовім. Виступити могла тут сама тільки українська шляхта, її слабкі останки які ще тримали ся при своїй народности; але важно було, щоб вони чули за собою широкі круги громадянства українського, реальну силу козачу і щоб польська суспільність теж відчула се.
Доживав свої останнї дні король Жигимонт, сей невблаганний ворог народніх змагань українських, і все на Українї й Білоруси готовило ся до рішучої боротьби, що мала бути зведена по його смерти, при виборах нового короля і виготовленню расіа сопуепіа, себто тих умов, що мали бути йому при виборі предложені і ним прийняті та присягою потверджені, по конституції польській Ще за житя його українські посли, бачучи, що не можуть нїчого добити ся насоймі против завзятя Жигимонта, казали уніатам: „бачимо, що нїчого не здобудемо, поки живе сей король, але під час безкоролївя ми всіми силами повстанемо на вас". І коли пішли вістки, що король догорає, король вмирає,—українське громадянство, шляхта, духовенство, брацтва, міщанство, козацька старшина—всі почали готовити ся, щоб натиснути на Поляків і на будучого короля, аби вже раз скінчили ся ті незносні кривди, які дїяли ся українській народности, церкві, культурному і національному житю.
224. Петро Могила.
Король умер в місяцї квітні 1642 р. Хоч у нього були сини, і старший з них Володислав вперед уже вважав ся батківським наслїдником, про те по польській конституції треба було його вибирати, і то насамперед скликати сойм конвокаційний, щоб завести порядок на час безкоролївя, потім сойм елєкційний для вибору і вироблення расіа сопуепіа, і нарешті сойм коронаційний для короновання. Сойм конвокаційний був скликаний зараз лїтом того року і вже на нїм українські депутати-а серед них особливо старі парляментаристи волинський депутат Древинський, браславський Кропивницький і поруч них новий дїяч Адам Кисіль—всїми силами добивали ся, щоб українська справа була полагоджена насамперед, а без того щоб не приступати до вибору королівського. Подтримували їх також посли від козацького війська, вислані тодїшнїм гетьманом Петражицьким-Кулагою: добивали ся заспокоєння віри, а для себе права участи в виборі короля, нарівні з шляхтою. Се була важна справа, вона висувала питаннє про участь козаків в соймованню взагалі, а се дало б їм важний вплив на політичне житє. Але шляхта спротивила ся допущенню козаків до вибору, а посли козацькі якось не вміли постояти перед високими панами; дарма, що Кулага для сильнїйшого вражіння посунув з військом на Волинь і тут маєткам козацьких неприхильників дав почути на собі козацьку руку. Справу ж віри православної відлежено на сойм елєкційний. Се дуже не сподобало ся в українських кругах і з тим більшим завзятем ставили ся вони на елекційнім соймі, скликанім на осїнь.
На першім плянї стояла справа владиків. Православні хотіли добити ся того, щоб старі православні владицтва, монастирі, церкви відібрано від унїатів і віддано православним; але так далеко іти не важили ся навіть ті що хотїли православних задоволити, в
