Історія повертається. Світ після 11 вересня і відродження Заходу - Йошка Фішер

мимоволі лишатимуться звичайним списаним шпаргаллям, адже військовим робом політичне рішення не здійснити і не забезпечити. Військові недоліки Європи слід, отже, надолужити цілком незалежно від американського тиску і якраз у інтересах власне європейської безпеки. Роберт Купер цілком має слушність, коли заявляє: «Розкол між Європою та Сполученими Штатами полягає не тільки у навичках, але так само і у бажанні. Настав час, коли Європа переосмислює свою роль. Те, що 450 мільйонів європейців аж так покладаються на 250 мільйонів американців, аби ті їх захистили, нікуди не годиться. Даремно ніхто тебе не оборонить»[217]. Це, втім, означає, що європейці нарешті припасовують свої старомодні з погляду національної держави, а отже завищені військові структури до інтеграційного процесу на своєму континенті, вивіряють свої військовий потенціал на нових небезпеках та загрозах і мають, відповідно, модернізувати і фінансувати потребу всеосяжних оновлених трансатлантичних відносин.

Перетворення всеосяжних трансатлантичних відносин та активна підтримка процесу європейської інтеграції США (ще ж надто, енергійна вимога дедалі швидшої й рішучішої політичної інтеграції Європи!) могло б і справді дати різкий поштовх політичній реконструкції Заходу. США як світова держава, об'єднувана Європа як влада в процесі становлення, в поєднанні з комплексними трансатлантичними відносинами у вигляді оновленого НАТО, що втілює в собі трансатлантичні зв'язки між США і ЄС, у політичному плані спрямовані на розширену концепцію безпеки, яка поєднує військову безпеку й трансформацію таким чином, аби Захід добре підготувався зустріти віч-у-віч загрози й небезпеки XXI століття і водночас щоб ефективно скористатися своїми шансами на формування нового світоустрою, заснованого на своїх універсальних цінностях.

VI. «Велика перебудова»[218] та Близький і Середній Схід

«Перешкоди на шляху, себто нежиттєздатні структури минулого, можна усунути. Цим соціальним, економічним та політичним структурам арабські країни мають покласти край, а значить їх реформувати, щоб у тисячоліття просвіти посісти у світі те місце, на яке вони заслуговують».

Доповідь про розвиток людини в арабському світі 2003[219]

Події 11 вересня 2001 року дали беззастережно зрозуміти, з якого регіону наразі виходить найбільша загроза для безпеки Сполучених Штатів, Європи, а отже для всього Заходу. Це активна зона ісламського кризового поясу, який тягнеться від Атлантики до Тихого океану, — регіон Близького і Центрального Сходу. «Важливі інтереси Європи й Америки на Близькому Сході на світанні XXI століття лежать один до одного ближче, ніж коли-небудь раніше, — справедливо зазначив Тімоті Ґартон Еш. — З погляду політики атаки 11 вересня наново виявили глибокий спільний інтерес. Хай Близький Схід і лежить від Європи близько, а Америка — далеко, і в класичній геостратегії така просторова відстань означає відлеглість політичну, проте Усама бен Ладен і його соратники довели, що Атлантика може бути вужчою за Середземне море, бо в добу „глобалізації“ тероризм теж діє з всесвітнім розмахом»[220].

На Близькому Сході розташовані найбільші світові запаси нафти і газу, водночас цей регіон вирізняється дедалі гострішою політичною нестабільністю і чимраз вищими перешкодами на шляху соціально-економічного розвитку. Ці чинники в поєднанні з дуже молодим населенням, чисельність якого стрімко росте, давніми та небезпечними регіональними конфліктами, релігійно зарядженими тоталітарними ідеологіями, тероризмом, авторитарними режимами і ядерними амбіціями регіональних держав витворюють вибухонебезпечну політичну суміш, яка може бути спрямована мирно у фундаментальну трансформацію і модернізацію регіону, але може привести і до до вибуху революційного насильства. Цей негативний варіант викликав би катастрофічні наслідки для вищеозначеного регіону і для Заходу. Третій варіант, а саме стабілізація статус-кво, не змогла б стати на заваді стрімкому зростанню тиску змін. Щонайпізніше 11 вересня Захід упевнився в тому, що подальше дотримування статус-кво в регіоні водночас означало б визнання дуже великих і малопередбачуваних ризиків.

З Близького і Середнього Сходу на Захід насувається дедалі більша тоталітарно-революційна загроза, яка беззастережно використовує терористичні методи і не гребує використанням примітивних видів зброї масового знищення, бо вони потрапляють до рук терористичних організацій. Логіка стримування проти цих груп не працює, — такому розвитку подій можна завадити хіба шляхом успішної боротьби з ними. Звісно, ми стикаємося з однією з найсучасніших принципових проблем стратегічного плану, що її Європа і Америка навіть не обговорюють: чи передбачає «успішна боротьба» використання військових засобів аж до превентивної війни як інструменту регіонального реформування?[221] Чи під нею треба розуміти радше широкий проект перетворення, в якому військова боротьба обмежується тероризмом, а в іншому разі розв'язувати війну без документального дозволу Ради Безпеки ООН можна тільки з метою безпосередньої самооборони згідно зі статтею 51 Статуту Організації Об'єднаних Націй?