Крах Симона Петлюри - Данило Борисович Яневський
Нарешті, по-десяте. Спробуймо проаналізувати тезу про «нагромаджений величезний обсяг роботи вищих органів влади, спрямованої на забезпечення життєдіяльності державного механізму». Видима абсурдність цієї тези полягає в тому, що за часів «другої» УНР, тобто у 1919—1920 pp., вона ніколи не являла собою скільки-небудь окресленої несуперечливої цілості. Ще до її проголошення декілька фізичних осіб підписали від імені ще не проголошеної, отже, недійсної навіть квазіформально, УНР так званий Акт Злуки з державою – Західно-Українською Народною Республікою. Після 28 січня 1919 р. це об'єднання в кращому разі можна назвати «конфедеративним». При цьому обидві його частини мали несумісний між собою політичний устрій, що стало однією з причин його розвалу вже влітку 1919 р. Після формального розриву відносин одна з його частин, власне УНР-2, продовжила існувати у політичній формі так званої «трудової республіки» (від 16 липня до 11 серпня). Від 12 серпня її керівництво оголосило про відмову від цієї політичної форми, проголосило намір розбудувати натомість «парламентську республіку». При цьому не існувало жодного правового, законного, легітимного акта, який визначав би той чи інший її статус. Фактично, вся повнота законодавчої та виконавчої влади була зосереджена в руках одноосібного голови держави, Голови Директорії УНР, Головного отамана Петлюри. Якщо це все «забезпечує життєдіяльність державного механізму» в тому розумінні, що ця «держава» контролювала в кращі часи лише ту територію, яку контролював чи не єдиний її боєздатний збройний підрозділ – Січові стрільці, а також залізницю Київ – Кам'янець-Подільський та ґрунтову дорогу Кам'янець-Подільський – Волочиськ, то в цьому випадку нам залишилося би лише мовчки погодитися з колегою Верстюком.
Але це неможливо зробити без низки застережень. Адже практично всі постулати, сформульовані цим дослідником, були спростовані задовго до їх написання. 1998 р. світ побачили принаймні три дисертації, присвячені аналізу генези та особливостей функціонування Директорії УНР.
Перше з них (в алфавітному порядку), хоч і не позбавлене притаманних часові ідеологічних штампів типу: в діяльності Директорії «ніби сфокусувалося споконвічне прагнення українського народу до створення власної державності, самоідентифікації, самоутвердження», або створення Директорії «стало логічним вінцем діяльності демократичної течії українського національного руху в революції 1917—1921 pp.» і т. п., але в цілому, як на наш смак, цілком добре констатує очевидні речі, а саме:
– фактично жоден з заходів уряду УНР не було завершено,
– на Трудовому Конгресі «Директорія не забезпечила повне представництво усіх народних обранців»,
– узимку-навесні 1919 р. єдина державна ідеологія була відсутня.[17]
Наступний період діяльності Директорії УНР характеризувався «тотальною боротьбою за владу на всіх рівнях політичної системи УНР». Як було показано в іншому досліджені автора даної розвідки, це сталося, зокрема, тому, що Універсал ТКНУ не внормував взаємовідносини між вищими органами державної влади – Директорією, Радою Народних Міністрів та комісіями ТКНУ Саме тому цей недолік намагалися «компенсувати» іншим документом. Know how українських націонал-соціалістів полягав у тому, що Основний закон (точніше – його відсутність) намагалися замінити міжпартійною угодою – т. зв. Чорноострівською угодою між двома ЦК – УСДРП й УПСР та делегатами Центрального повстанського комітету (ЦПК). Очевидний наслідок: верховною владою в такій ситуації невідворотно став той, кого підтримували військові. У даному випадку Петлюра, «який фактично одноосібно визначав напрямки державної політики». Ще одним політичним наслідком, який, на нашу думку, мав лише обмежений пропагандистський характер, розрахований на зовнішнього споживача, стала урядова декларація від 12 серпня 1919 р., яка відкинула засадничий, «трудовий принцип» Декларації ТКНУ і всього політичного устрою «другої» УНР і «проголосила курс на парламентаризм та загальну трудову демократію».
Цей період характеризувався також:
– «протиборством між соціалістичним урядом, С.Петлюрою і групами “правої” політичної орієнтації»,
– «значною напругою» у відносинах між урядами УНР та ЗОУНР внаслідок того, що вони обстоювали діаметрально протилежні політичні, ідеологічні, соціально-економічні принципи побудови державності,
– «крахом усіх акцій дипломатії УНР на міжнародній арені»,
– несумісними принципами зовнішньополітичної орієнтації: УНР – на поляків, ЗОУНР – на денікінців.[18]
Випробування часом у цілому витримало і спеціальне дослідження, присвячене виключно діяльності Директорії УНР. Попри ідеологічно вмотивоване як на той час твердження – «у 1918—1919 рр. існувала об'єктивна необхідність такої специфічної форми державного правління, як Директорія», – інші є цілком обґрунтованими:
– «характер конституційного процесу не дав можливості закласти справжні конституційно-правові підвалини державного будівництва»,
– «невизначеність державних інститутів щодо пріоритетів внутрішньої та зовнішньої політики, непослідовність її проведення»,
– запровадження «трудового принципу» в процесі державотворення унеможливило громадянську злагоду»,
– «нехтування процесом вироблення Конституції, порушення конституційних норм і принципів призвело до встановлення автократичного режиму».[19]
За 10 років таких самих висновків, значно розширивши їх, у цілому паралельно дійшли й інші дослідники:
– нові провідники України «значною мірою орієнтувалися на більшовицькі методи розв'язання політичних та соціально-економічних проблем»,
– вони негативно поставилися до ідеї ТКНУ, але таки взяли в ньому «небезрезультатну» участь,
– з
