Народження країни. Від краю до держави. Назва, символіка, територія і кордон України - Кирило Юрійович Галушко
З точки зору найпростішої «схеми», реальні форми континентів, гір, річок, морів та країн не мали суттєвого значення. На «схемах» земне коло дуже вдало поділялося на чверті (Європа знизу ліворуч, Африка знизу праворуч, дві верхні чверті — Азія), розділені Середземним і Чорним морями з Танаїсом-Доном та Нілом. Утрачений цілісний середземноморський античний світ Mare Nostrum (римського «Нашого моря») залишив європейцям-християнам лише чверть, але на мапі він виглядав як масштабна програма на майбутнє. «Схема» вбачається одразу в тій назві, яку в дослідників дістала більшість mappae mundi: карти типу «Т-О». Якщо ми впишемо «Т» в «О», то одразу побачимо середньовічну карту світу, де сторони світу вписані в земне коло, а на перехресті паличок літери «Т» розташований Єрусалим. Тим більше, що «Т» є однією з форм християнського хреста.
«Ідеологічність», сакральність середньовічних карт засвідчена постійним згадуванням кожним з їхніх авторів небаченої річки Танаїс (Дон). Дон був важливим структурним елементом карти світу, позначаючи кордон європейської чверті та Азії. Кумедно, що єдиними із західних європейців, хто бачив Дон на власні очі, були хіба що генуезці та пізанці в середині XV ст. Причому вони «картами світу» не користувалися, оскільки в них були зручні навігаційні мапи-портолани («карта світу» до портоланів входила, проте лише «для годиться»). На останніх Дон був лише одним із сотень орієнтирів басейну Чорного моря. Про самі ж портолани йтиметься нижче.
Докладніші «карти світу» показували нюанси, з XII—XIII ст. чимраз більше наближаючись до географічних реалій у «відомому світі», але зрозуміло, що «схема» була надто досконалою, аби псувати її надмірним наближенням до реальності. Відчутно, що правдиві обшири Азії чи Африки порушили б очевидну і наочну гармонію божественного задуму земного життя — як вона уявлялася середньовічним ченцям. Тому ці автори не могли собі уявити такий «шляховик», як Певтінгерова карта, та й не надто прагнули цього (хоча мальовані «шляховики» таки створювалися). Тим більше, що хоч якась подібна до римської комунікаційна інфраструктура з’явиться лише за Нового часу, але навіть тоді вона буде примітивнішою і поділеною на величезну кількість держав і державок кількома фікціями декларованих спадкоємців Римської імперії — на відміну від часів справжньої великої античної імперії.
Звісно, що середньовічні карти не обмежувалися лише картами типу «Т-О». Вони не завжди були круглими — наприклад, коли прямокутна сторінка рукопису підказувала зробити її квадратною. Тим більше, якщо в Біблії існує згадка про «чотири кути землі» (Об’явлення, 7:1). Також поширеними були карти, де земний диск розділявся чотирма затоками зовнішнього океану: Каспійським морем (тоді вважалося, що воно є затокою зовнішнього Океану), Перською затокою, Червоним і Середземним морями.
Але в будь-якому разі метою середньовічних карт аж ніяк не була орієнтація на місцевості: вони були вікном у світ, даючи про нього найзагальнішу візуальну та текстову інформацію.
Що ж вони оповідали про терени східної Європи? Остання, як і раніше, залишалася на краю Ойкумени та була джерелом небезпеки. Наслідуючи Біблію, християнське середньовіччя пов’язувало за простою асоціацією з «кінцями світу» (периферією карти) особливо неприємні речі. А північ і північний схід (той самий «Аквілон») були вкрай загрозливими. Там мешкали апокаліптичні біблійні народи Гог і Магог, заперті Олександром Македонським за Каспійськими горами. Ці народи чекали кінця світу, аби принести смерть і загибель. «Схід» у сенсі приховування майбутніх небезпек був не гіршим за інші частини світу, але актуальні тоді угорці, русь-варяги та монголи, які повертали до західної та південної Європи зі сходу, аж ніяк не сприяли позитивному іміджу цього регіону.
Що ж до окреслення «українського простору», то побачимо ми його (звісно без підпису «Україна») на тих картах, автори яких додали трохи подробиць до схеми «Т-О». Оскільки їм закортіло урізноманітнити поперечину «Т», то зліва вона в них починає розділятися на Танаїс і Данубій (Дунай), а з протилежного боку їм для рівноваги відповідає Ніл, який поділяється на рукави.
Північну «варязьку візію» нам демонструє Ісландська карта середини XIII ст. Вона цілковито «писана», без графічних позначок, символів і малюнків, просто відтворює «схему». Цікава вона, зокрема, тими характеристиками частин світу, які (окрім чотирьох сторін світу та сезонів року) є для нас незвичними: дванадцять вітрів, віки (дитинство, юність, старість, немічність), якості (тепло, спека, волога, холод), елементи тіла (кров, вода, дух, плоть). Крім того, на ній позначено лише три міста в Європі: Рим, Константинополь і Київ (Кіо), наявна така країна, як Русь (Rusia), кочівники (Eronei). Очевидно, що для міцної історичної пам’яті ісландців, відображеної у циклі усних і лише набагато пізніше записаних саг, найпівденніший форпост скандинавського світу — Київ (якщо не брати їхніх «онучатих племінників» норманів у Сицилії) — ще в XIII ст. міцно укріпився серед найважливіших географічних пунктів.
Звісно, не можна оминути й найбільші (не книжкові, а настінні), найінформативніші та найрозкішніші з художньої точки зору карти — Ебсторфську (XIII ст., 3,5 на 3,5 м) та Герефордську. Пізніша Герефордська карта (1290-ті, 1,5 на 1,3 м) була створена в Англії, а найдокладніша такого типу — Ебсторфська — у Нижній Саксонії; але обидві вони походять усе-таки від певного англійського оригіналу. Проте нас передовсім цікавить, що ж із наших земель потрапило на найбільш вражаючі середньовічні карти.
Ебсторфська карта була створена в XIII ст. і знищена під час бомбардування Ганновера нащадками авторів Герефордської карти 1943 р.; для дослідників збереглися кольорові прорисовки та ретушовані фоторепродукції. Це найбільш інформативна середньовічна карта (бл. 1600 легенд), що містить відомості не лише про загальну географію світу,
