Таємне життя розуму : як ми мислимо, відчуваємо й вирішуємо, Маріано Сігман
Машина припущень
Діти відмалечку володіють витонченим механізмом пошуку й структурування знань. Кожен у дитинстві був дослідником[14], і не просто через жадобу пізнання, прагнення розламати речі, щоб зрозуміти, як вони працюють (чи працювали), і безкінечні надокучливі «чому?», адресовані дорослим. Є й інша, неврологічна причина. Ми були маленькими науковцями завдяки методу, який використовували для пізнання світу.
Сила науки полягає в здатності будувати теорії на підставі обмежених і неоднозначних даних. Досліджуючи мізерні залишки світла мертвих зірок, космологи розробили годящу теорію походження Всесвіту. Науковий метод особливо ефективний, коли ми проводимо точний експеримент, який розмежовує різні теорії. У дітей до цього вроджений хист.
Гра з кнопками (натискати на кнопки, ключі чи вимикачі) та функціями (світло, звук, рух) — це маленький усесвіт. Граючись, діти здійснюють маніпуляції, які розкривають таємниці й виявляють причинно-наслідкові закономірності цього всесвіту. Гратися означає досліджувати.
Що менше дитина впевнена в правилах, то активніше їх досліджує. Коли малеча стикається з незрозумілим простим механізмом, вона інтуїтивно вибирає найефективнішу для виявлення його сутності тактику. Дуже схоже на чіткість наукового методу: дослідження й методичний пошук, які відкривають і уточнюють причинно-наслідкові зв’язки у всесвіті.
Природне знайомство з наукою йде навіть далі: на підставі найбільш правдоподібного пояснення отриманих даних діти будують теорії та моделі.
▶ Існує багато прикладів, але найвишуканішим є експеримент Ендрю Мельтцоффа (знову!) у 1988 році. Відбувався він так: до кімнати заходив актор і сідав перед коробкою з великою пластиковою кнопкою. Він натискав на неї головою — і, наче за виграшу в слот-машині, звучали фанфари й блимало кольорове світло. Потім однорічну дитину, яка спостерігала за цим, на колінах матері садили перед тим самим пристроєм. І вона без жодних підказок нахиляла тулуб уперед і натискала кнопку головою.
Що сталося: малюк просто імітував дії актора чи виявив причинно-наслідковий зв’язок між кнопкою й світлом? Для з’ясування цього знадобився новий експеримент, який через чотирнадцять років запропонував угорський науковець Дьордь Ґерґей. Мельтцофф вважав, що, натискаючи на кнопку головою, дитина імітує дію дорослого. У Ґерґея була сміливіша й цікавіша ідея. Діти усвідомлюють, що доросла людина розумна, а тому логічно міркують: якщо вона не натиснула кнопку рукою, що було б нормально, то натискати її головою — обов’язкова умова.
▶ Ця смілива теорія припускає, що умовиводи немовлят набагато складніші й базуються на теорії, як працюють речі та люди. Але як визначити такі міркування, якщо дитина ще не говорить? Ґерґей запропонував просту й вишукану відповідь на підставі аналогічної ситуації в щоденному житті. Коли людина несе багато сумок, то відчиняє клямку дверей ліктем. Кожен розуміє, що на клямку слід натискати рукою, але в цієї людини не було вибору. Що станеться, якщо ми відтворимо цю ідею в експерименті Мельтцоффа?
Актор, руки якого зайняті сумками, приходить і натискає кнопку головою. Якщо діти просто імітують його поведінку, то зроблять те саме. Але якщо вони здатні логічно мислити, то зрозуміють: актор використовує голову, тому що його руки зайняті, а їм, щоб увімкнути кольорове світло й звуки, достатньо натиснути кнопку будь-якою частиною тіла.
Експеримент провели. Немовля спостерігало, як актор із пакетами в руках активував кнопку головою. Коли малюка на колінах у матері посадили перед кнопкою, він натиснув на неї руками. І перед тим та сама дитина, бачивши актора в аналогічній ситуації з порожніми руками, активувала кнопку головою.
Однорічні діти будують теорії про те, як працюють речі, виходячи зі своїх спостережень. І серед цих спостережень перебуває й осягнення точки зору іншої людини: що вона знає й не знає, що може й не може зробити. Інакше кажучи, діти пробують себе в науці.
Добрий, поганий і відразливий
Ми розпочали цей розділ з аргументів емпіриків, які стверджували, що будь-яке логічне та абстрактне мислення з’являється після засвоєння мови. Проте переконалися, що новонароджені вже в перші дні формують складні абстрактні концепти, мають математичні поняття й виявляють певне розуміння мови. А кількамісячні діти демонструють складні логічні міркування. Зараз ми побачимо, що маленькі діти, іще не вміючи говорити, здатні формувати поняття моралі, які є наріжним каменем соціальної взаємодії.
Немовлята не можуть висловити досить складних понять про добро, зло, справедливість, власність, крадіжку й покарання, тому що їхня «диспетчерська вежа» (ланцюги в префронтальній корі) ще не сформована остаточно. Як математичні й лінгвістичні уявлення, розмаїття моральних понять у їхній психіці приховано за нездатністю дітей їх проявити.
▶ Карен Вінн провела простий, але приголомшливий експеримент, що мав на меті продемонструвати моральні судження немовлят, за допомогою театру маріонеток із трьома персонажами: трикутником, квадратом і кругом. Під час експерименту трикутник намагається піднятися на гору. Час від часу він скочується вниз і знову починає підйом. Це створює однозначне враження, що трикутник має мету (видертися на вершину) і важко її добувається. Звісно, трикутник не може чогось хотіти, ми приписуємо йому переконання мимоволі, коли вигадуємо оповідь, яка трактує побачене.
Посеред дії з’являється квадрат, який зумисне штовхає трикутник, і той падає вниз. Доросла людина вважає квадрат підлим. Сцена повторюється з іншими умовами. Коли трикутник підіймається, з’являється круг і допомагає йому піднятися. Круг здається нам благородним і люб’язним.
Щоб сприймати круги добрими, а квадрати поганими, потрібен наратив, який автоматично з’являється в дорослих і, по-перше, приписує кожному об’єкту певні наміри, а по-друге, робить на їх підставі висновки про моральні характеристики кожного персонажа.
Ми, люди, приписуємо наміри не тільки іншим людям, а й рослинам (соняшники тягнуться до сонця), абстрактним соціальним конструктам (історія мене проковтне, ринок карає інвесторів), теологічним сутностям (як Бог дасть) і пристроям (клята пральна машинка). Наша здатність вигадувати теорії та перетворювати інформацію на оповідь — джерело будь-якого вимислу. Завдяки їй ми плачемо через події на екрані (хіба не дивно плакати просто через миготіння маленьких пікселів?) або знищуємо блокпости на айпаді, наче в окопах Західного фронту під час Першої світової війни.
У ляльковій виставі Вінн є тільки трикутник, круг і квадрат, але ми бачимо особу в біді, добродійника, який допомагає, і поганця, що заважає досягненню мети. Це означає, що ми, дорослі, схильні автоматично приписувати об’єктам моральні якості. Та чи
