Чорна Рада. 1663 - Юрій Володимирович Сорока

права на колишні маєтності шляхті, змушеній покинути свої володіння під час Хмельниччини, а також збільшення вірогідності війни проти православного Московського царства в разі, якщо трактат набуде юридичної сили. Останній чинник, попри той факт, що надмірний вплив Москви не подобався дуже багатьом представникам козацької старшини, мав і велику кількість прихильників. Не забуваймо — після Переяславської ради, на якій у більшості були прихильники зближення з Москвою, минуло лише п'ять років.

Не менш важливим фактором невдоволення козацьких мас стало й те, що польський сейм, як видавалося, не збирався ратифікувати підписаних у Гадячі статей у повному обсязі: це навіть відбилось у змінах, закладених сенаторами в документ під час його ратифікації. Ці зміни передбачали зменшення кількості козацького реєстру, зазначеного в договорі, й одночасне збільшення кількості найманого війська при гетьмані України, — найманим військом, і у Варшаві це добре розуміли, королю значно легше буде керувати у разі необхідності, аніж козаками. Зміни торкнулися також статусу греко — католицької церкви в Україні та деяких інших принципових питань.

Москва, у свою чергу, тонко відчула настрої козацьких мас із приводу створення Великого князівства Руського і поспішила скористатися кризовим становищем в Україні.

У відповідь на «Гадяцький трактат» цар Олексій Михайлович звернувся з універсалом до народу України. У ньому московський цар оголошував Івана Виговського зрадником і закликав козаків до непокори гетьманові.

Але Іван Виговський не збирався легко здавати позицій. Він надіслав до всіх монарших дворів Європи маніфест, у якому повідомляв про розрив відносин із Москвою, вказуючи причини цього розриву. У маніфесті йшлося, що «задля оборони святої церкви й прадавньої свободи ввійшли ми в союз із татарами, з пресвітлою королевою шведською Христиною, а потім із пресвітлим королем Карлом — Густавом і всім їм додержували вірність непорушно. І Польщі не дали ми ніколи причини порушити договори, але всім додержали свято нашу вірність, умови й союзи. І не з інших мотивів прийняли ми протекторат великого князя московського, як тільки щоб, за Божою поміччю, нашу свободу, кров'ю здобуту й освячену, могли заховати й по смерті передати потомкам нашим». А проте, як стверджував маніфест, Московське царство систематично не виконувало своїх обіцянок, даних ще Хмельницькому, тощо.

Попри всі сподівання Івана Виговського та прибічників події розгортались не так, як того потребував гетьман. Козацька чернь, налякана можливим поверненням під владу Польщі, підтримала дії московської «партії» проти гетьмана Виговського. Одна за одною відбулися дві козацькі ради, на яких гетьмана й прихильників «Гадяцької унії» було звинувачено в тому, що за шляхетські привілеї вони хотіли продати створену Хмельницьким державу полякам. На першій із цих рад старшин Судиму й Верещагу, делегатів варшавського сейму, який ратифікував «Гадяцький трактат», не давши їм сказати й слова, убили на місці. Під час другої ради, яка відбулась у селі Германівка на Київщині 11 вересня 1659 року, Виговського було позбавлено посади гетьмана. Булава перейшла, як того й вимагав заповіт Богдана — Зиновія, до його сина Юрія Хмельницького. Виговський спішно здав повноваження й виїхав у Польщу, а через кілька років був убитий за хибним звинуваченням у зраді. Відбулося це 16 вересня 1664 року. Цікаво, що Івана Виговського розстріляно рівно через місяць після страти за королівським наказом славетного Івана Богуна, та й за звинуваченням, подібним до того, за яким засуджено цього козацького ватажка, — сприяння повстанню українського населення проти поляків, що боролися з московськими військами й промосковською козацькою партією.

Усі ці події фактично поділили українську державну еліту, втім, як і простий народ, на дві ворожі частини, які розпочали між собою запеклу боротьбу. Одна — на боці Московської держави, інша — з вимогами стати під польську протекцію і виконати приписи «Гадяцького трактату». Це протистояння поволі розкололо країну й призвело до скликання ради у Ніжині, відомої нам під назвою Чорної ради.

Гетьманування Юрія Хмельницького

Подальші спроби Московського царства ліквідувати незалежний статус гетьманщини

Чуднівська битва

Становище в Україні напередодні Чорної ради

Hа момент обрання гетьманом Юрій Хмельницький, молодший син Богдана — Зиновія Хмельницького та його першої дружини Ганни Сомко, був юнаком вісімнадцяти років. Відомо, що народився Юрій 1640 або 1641 року, — про це побіжно згадують деякі історичні джерела. Так, наприклад, визначний польський хроніст Віспасіан Каховський свідчив, що під час Чуднівської битви, що, як ми знаємо, відбулась у 1660 році, молодому Хмельницькому було двадцять.

Історичні дослідження дозволяють стверджувати, що до смерті Богдана Хмельницького молодий гетьманич одержав непогану, як для свого часу, освіту. Він був добре обізнаний зі Святим Письмом, володів не лише українською, але й церковнослов'янською, польською, грецькою та латинською мовами, хоча й поступався цією стороною своєму батькові. Після отримання базових знань від домашніх учителів Юрій Хмельницький навчався в Києво — Могилянському колегіумі, щоправда, досить недовго — через погіршення здоров'я сина Богдан змушений був повернути його до Чигирина.

Більше свідчень про життя гетьманича з'явилося по 1653 році, коли, після загибелі старшого брата Тимофія, Юрій став єдиним спадкоємцем Богдана Хмельницького за чоловічою лінією. Відтоді вже старий і хворий гетьман усе частіше міркував про те, щоб передати свою булаву саме йому. Не випадково саме Юрія, тоді ще шістнадцятирічного юнака, Богдан Хмельницький призначив наказним гетьманом і доручив готувати похід українського війська на допомогу армії Антона Ждановича у Семиграддя. Звичайно, таке призначення було радше простою формальністю, адже реальне командування військом здійснювали тоді Іван Богун та Антон Жданович, а проте Богдан Хмельницький таким чином знайшов підстави для того, щоб передати синові владу. А тому не варто дивуватись, що іноземні посли, які побували в Чигирині в першій половині 1657 року, все частіше величали у своїх листах Юрія Хмельницького гетьманом. Сам Богдан очікував, що під опікунством генерального писаря Виговського Юрій досягне повноліття й стане повноправним гетьманом, продовжуючи справу батька. Але, як показав час, цей задум Хмельницького виявився помилковим. Тоді він не міг урахувати повною мірою розстановки політичних сил в Україні, яка б за умови відсутності здібностей державного діяча, адміністратора чи полководця у зовсім ще молодого Юрія привела державу до сумних наслідків.

Але неправильно й стверджувати, що одразу після приходу до влади Юрій Хмельницький, потураючи Москві, знищив усі здобутки свого батька на ниві державотворення. Слушно визнати, що він розпочав політичну гру, з тонкощами якої врешті—решт не зміг упоратись. На захист такого припущення можемо навести, наприклад, такий факт: коли московський воєвода Трубецькой звернувся до Юрія Хмельницького, який щойно отримав булаву, з закликом визнати над собою зверхність царя, молодий гетьман і його старшина висунули князю власні