Москва ординська. Книга 1 - Володимир Броніславович Бєлінський
Усе інше, що стосується московських князів того часу — Данила Олександровича та Юрія Даниловича, є звичайною фальшивкою російської історіографії, створеної для звеличування Московської держави, і тільки.
За описом М. М. Карамзіна, на період 1294-1304 років припадає багато князівських чвар стосовно їхніх земельних володінь. І немовби в цей період вивищується саме Московський князь. Він навіть воює з Рязанським та бере його в полон, «убив в сражении и многих татар: смелость удивительная и не имевшая никаких следствий» [18, т. IV, с. 234].
Збрехавши в одному місці про Московського князя, так званого Данила, московська історіографія нарощує в цьому напрямі свої потуги. Ніби у Золотій Орді не було на той час жорстокого і самолюбивого хана Тохти, який карав кожного, хто виступав проти його волі. Він послідовно знищив усіх старійшин роду Чингісхана, тобто своїх дядьків:
у 1290 році — Петра Ординського; у 1293 році — Дмитрія, сина Чилаукуна; у 1300 році — самого Ногая.
Та, за московськими вигадками, ніяк не міг упоратись із їхніми князями, так званими Данилом Олександровичем і Юрієм Даниловичем.
Ці московські побрехеньки зайвий раз засвідчують присутність на Московському престолі саме баскака — особистого представника хана.
Московська історіографія прямо-таки люто ненавидить так званого Великого Володимирського князя Андрія, тобто другого сина хана Чилаукуна. Як розібратись, то є за що. Це той хан (князь), з подачі якого знищили першого московського володаря, по суті, першого Чингісида, християнина Петра Ординського. Саме завдяки цьому з 1290 до 1320 року Москва взагалі немала свого хана, себто князя.
М. М. Карамзін жорстоко засуджував князя Андрія: «Великий князь Андрей скончал жизнь свою Схимником в 1304 году, заслужив ненависть современников и презрение потомства. Никто из Князей… не сделал столько зла отечеству, как сей недостойный сын Невского, погребенный в Волжском Городце, далеко от священного праха родительского» [18, т. IV, с. 247].
Так критично ставився російський історик до людини, яка завдала значного удару по «московській величі». Навіть не відкривши справжнього секрету Андрія, московити повністю засудили князя, який абсолютно нічим не гірший за інших. Спрацювала так звана московська подвійна мірка, коли своїх і чужих за одні й ті самі вчинки судять по-різному.
* * *
Треба звернути увагу ще на два чинники, які мали місце на рубежі XIII і XIV століть.
По-перше. Раніше вже згадувалось, що хан Тохта у 1300 році знищив володаря південно-західного улусу Золотої Орди — Ногая. Ось як про те розповів професор М. Г. Сафаргалієв:
«Ногай же, не находя поддержки со стороны широких слоев феодальной аристократии, вынужден был обратиться за помощью к общему врагу Джичиева дома — Хулагу, “заявляя о желании сделаться подданным Хулагида-Газана”. Тем самым он оттолкнул от себя даже тех… кто поддерживал его. Ряд видных золотоордынских эмиров (князей): Маджи, Сужан, Сангуй, Утра- джи, Акбуга и Тайга, с 30-тысячним отрядом покинули Ногая и перешли на сторону Токтая… Токтай, собрав 60-тысячное войско и перейдя реку Узу (Днепр) и Тарку (Днестр), на Куканлыке разбил своего сильного противника. Ногай… к этому времени уже дряхлый старик, был убит русским воином из войска Токтая» [14, с. 60-61].
Однак не лише смерть хана Ногая призвела до кардинальних змін на теренах від Дніпра до Дунаю, хоч після один за одним були винищені усі його сини.
«Младший сын Ногая, Тургай, пытался было вернуть улус своего отца, двинулся в поход, чтобы потребовать от Токтая (Тохты.—В.Б.) возмездия за (убийство) отца и брата своего, но войсками Токтая был разбит. Внук Ногая с тремя тысячами всадников удалился из пределов Дешт-и-Кипчака. Улусные люди Ногая признали над собой власть хана Токтая, и бывшие владения потомков Мувала слились с владениями потомков Батыя» [14, с. 61].
Це надзвичайно важливе свідчення, яке російська (й українська) історія принципово не помітила. Вона не надавала їм належної уваги та не дослідила ті зміни, які відбулися на теренах Півдня сучасної України впродовж наступних 50—60 років.
Більшість люду Ногаєвого улусу становив рід мангитів. Цей рід та ближні до нього в наступні роки майже повністю перекочували із Причорномор’я до своїх співродичів за Волгу.
Уже в 1333 році, під час поїздки однієї з дружин хана Узбека до свого батька — імператора Константинополя, від Дону до Дунаю, відсутнє кочове населення. Про нього навіть згадки немає.
Звичайно, у часи ханів Бувала, Тутара та Ногая улус Золотої Орди, який межував із землями Київської Русі, мав якийсь вплив на сусідню державу. Мається на увазі Галицько-Волинська Русь. Особливо на її межові Подільські землі, або, як вони називались у XIII столітті, Пониззя.
Із приєднанням улусу хана Ногая до Батийового цей зв’язок майже припинився. Хани Батийового улусу, володіючи надзвичайно великою територією від річки Уралу до річки Дніпра, практично не використовували землі Півдня сучасної України, окрім Кримських, що і спонукало до їхнього звільнення впродовж 1320—1360 років.
Треба визнати, що Золота Орда сприйняла приєднання Волині, Київщини та Чернігівщини у 1319—1320 роках до нової Литовсько-Руської держави більш-менш спокійно. Так само спокійно пройшло приєднання Поділля у 1350—1360 роках до Литовсько-Руської держави. Хоча відбулися й військові сутички, і не одна. Це питання потребує великого незалежного дослідження.
Ми ведемо розмову про всі ці події для того, щоби зрозуміти, які принципові відмінності характеризували становище Мещерських і Тмутараканських та Київських земель на зламі XIII і XIV століть.
По-друге. Є достовірні джерела, в яких зафіксовано наявність на рубежі ХІІІ-ХР/ століть окремої Київсько-Галицької митрополії. У Львові на початку XIX століття зберігалося дві грамоти володаря Галицько-Волинської держави, князя Лева, які той, помираючи у 1301 році, вручив львівському храму Святого Миколи та Галицькому храму Успіння Богоматері, в яких згадуються київсько-галицькі митрополити.
Невідомо, де сьогодні зберігаються та чи й збереглися ці феноменальні грамоти-святині, але про них говорить навіть М. М. Карамзін у своїй «Истории государства Российского».
Щоправда, заперечуючи їхню достовірність, тому що, мовляв, «Слог обеих есть новое неискусное смешение языка Русского с Польским» [18, т. IV, с. 248].
Російська імперія, починаючи з Петра І, не визнавала існування окремої української мови — мови київських русів. Російський націонал-шовінізм зараховував українську мову або до «российского наречия», або до «непорченого польского языка», тобто до чогось незрозумілого.
Хоча українську мову як слов’янську розуміють серби, хорвати, болгари,
