Князь Ігор. Слово о полку Ігоревім - Володимир Кирилович Малик
— Звідки ти дізналася про це?
— Туглій розпатякався... Ти ж знаєш, що він, як баба, — що на думці, те й на язиці! Та ще коли напідпитку...
— О Боже!.. Що ж нам робити?
— Звістку дати додому!
— Ніби це так просто!
— Знаю, що не просто... Особливо для нас, жінок... Але ж у тебе є син...
— Ти хочеш, щоб Овлур устряв у це діло? Що ж він може зробити?
— Я все обдумала. Коли б тільки Овлурова згода... Але ж він такий непідступний...
По колись вродливому, а тепер змученому Рутиному обличчю промайнула гірка усмішка.
— Ох, Насте... Знаю, не сліпа я, — сохне твоє серце за ним! Та не баламуть ти хлопця! Облиш! Чи хочеш йому ще більшого нещастя?.. Не рівня він тобі ні в чому...
— Тітонько Руто, — почервоніла Настя, — не про те я зараз мовлю, хоча й не байдужий мені Овлур, а про те, щоб сповістити князів про намір Кончака...
— То ти вибрала для цього Овлура? Але ж він може голову втратити! Невже ти не подумала про це? Чи не жалко його?
— Чому не подумала? Думала і про це, всеньку нічку думала. Та нічого іншого надумати не змогла... Хіба самій їхати...
— Куди тобі!
— От бачиш? Залишається один Овлур. Він не раб, за яким пильнують десять очей, а вільний кочівник. Він чабан, тому може під час відгону табунів непомітно для інших зникнути з пасовиська і за кілька днів домчати до Воїня чи Лубна і повернутися назад... Йому легше це зробити, ніж будь-кому іншому. Потрібно тільки, щоб ти його напоумила на це... Нікого іншого, крім тебе, він і слухати не захоче!
— А якщо і мене не послухається?
— Тоді Кончак застукає наших зненацька і пів-Русі потягне на арканах у неволю.
— Жахливо!
— Отож-бо!.. Навряд чи повернуся я коли-небудь на батьківщину, та забути рідної землі довіку не зможу — ні роду свого, ні села свого, ні тих стежок-доріжок, по яких походили мої босі ноженята, ні всього іншого, до чого прикипіло моє серце! Нічого цього не забути мені! Тому й не хочу, щоб гасав там, по наших селах-хуторах, по наших нивах та луках, хижий половецький кінь...
Рута схлипнула.
— Я і сьогодні, коли б мала силу, полинула б додому. Хай би там ні кола ні двора — аби на рідну землю! Та ще з Овлуром, синочком моїм єдиним... А без нього — ні! Без нього мені — смерть! Хоча і так вона не за горами! Доконає мене Гнідий Кінь, ох, доконає, хай би був щез!
Настя обняла її, і вони обидві заплакали.
РОЗДІЛ ОДИНАДЦЯТИЙ
1
На три листи князя Ігоря з проханням помиритися з сином Володимиром Ярослав відповідав коротко і сухо: «Ні!» Ігор досадував, злився, Володимир сумував, а княгиня Євфросинія плакала, бо шкода їй було брата. Після відповіді на третій лист не залишилося нічого, як з жоною та дітьми вирушити на поклон до тестя.
І ось перед очима Галич — столиця могутньої Галицької землі. Здалеку сяють золотом хрести на банях Успенського собору, збудованого Ярославом. Високо здіймаються в небо на високій горі вали і заборола дитинця. Гудуть дзвони, і їхні солодко-тривожні звуки холодять душу.
Як-то прийме князь Ярослав? Чи не вижене? Проминувши гамірливе ремісниче Підгороддя з його кузнями, млинами, чинбарнями, олійницями, сукновальнями, зброярнями, з його невеликими хатами та напівземлянками, з його кривими вуличками, курми, гусьми, качками та свиньми на вигонах, із бродячими псами та запаршивілими котами, валка князя Новгород-Сіверського прогуркотіла по дерев’яному мосту через Лукву, проїхала мимо боярських та монастирських садиб, огорожених такими міцними заборолами, ніби то були князівські городки, піднялася вузькою дорогою на високий пагорб і через кам’яну браму в’їхала в дитинець. Її супроводжували посланці Ярослава, вислані галицьким князем назустріч гостям.
Перед Успенським собором — невеличкий гурт бояр та найбагатших і найвпливовіших городян, що вийшли зустрічати князевих дочку та зятя. На паперті одиноко стояв Ярослав. Посивілий, схудлий, згорблений. Горе не обійшло його стороною.
Євфросинія зіскочила з візка, притьмом кинулась до нього.
— Отче! Княже! — заридавши, впала йому на груди. Вони не бачилися кілька літ і тепер довго стояли обнявшись.
Ярослав був твердою, суворою людиною, але і в нього покотилася по щоці сльоза.
Підійшов Ігор. Почоломкався з тестем. Ярослав заглянув молодому князеві в очі.
— Чого приїхав? Просити за Володимира?
— І за Володимира теж, — з притиском відповів Ігор, витримуючи пронизливий погляд галицького князя.
— Нічого не вийде! — рішуче відрізав Ярослав, провівши вказівним пальцем поза золотим ожереллям, ніби воно заважало йому дихати. — І не проси!
— Таточку, про це потім поговоримо, — втрутилася Ярославна. — А зараз привітай онуків!..
З критого візка одне за одним вилазили діти, з цікавістю й острахом роздивлялися довкола, зиркали спідлоба на гурт бояр, на старого бородатого князя, про якого няня встигла шепнути, що то їхній дід.
Діти підійшли до Ярослава, і няня поставила їх рядочком по зросту. Одні були темніші — в Ігоря, інші — русявіші, як мати, але Ярослав відразу відзначив у думці, що у всіх є щось від нього.
— Твої онуки, батьку. — Ярославна витерла сльози, усміхнулася, побачивши, як перелякано зиркають діти на діда, і почала перелічувати: — Оце Олег, а то Святослав, а то Роман, а то Ростислав, а то Ольга... А найстарший, Володимир, зостався дома, князює в Путивлі, охороняє Сіверську землю, поки ми тут...
Ярославове обличчя розпогодилося, різкі зморшки на лобі розійшлися. Він раптом відчув у серці щось таке, чого ніколи не відчував і навіть назвати його не вмів. Ні донька Євфросинія, ні син Володимир, ні другий син — Олег, або Настасич, як його по імені матері прозвали в Галичі, не викликали у нього такого сильного почуття, як оці маленькі смішні чоловічки, його онуки. В ньому вміщалася разом і любов, і ніжність, і страх за їхнє майбутнє, і гордість та радість, що в них було щось твоє, що залишиться на світі після тебе, коли ти відійдеш у небуття.
Він знав, чув не раз, що дідусі та бабусі люблять онуків дужче, ніж колись своїх дітей любили. Чому так — хтозна. Може, тому, що попереду у старих уже немає нічого світлого і радісного, крім оцих ясних личок? А може, тому, що