Українська література » Наука, Освіта » Князь Ігор. Слово о полку Ігоревім - Володимир Кирилович Малик

Князь Ігор. Слово о полку Ігоревім - Володимир Кирилович Малик

Читаємо онлайн Князь Ігор. Слово о полку Ігоревім - Володимир Кирилович Малик
випасати там  свої  табуни!

— Звідки ти дізналася про  це?

— Туглій розпатякався... Ти ж знаєш, що  він,  як баба, — що  на  думці, те й на  язиці! Та ще  коли напідпитку...

— О Боже!.. Що  ж нам  робити?

— Звістку дати  додому!

— Ніби це  так  просто!

— Знаю, що   не   просто...  Особливо для   нас,  жінок... Але ж у тебе  є син...

— Ти хочеш, щоб  Овлур  устряв у це діло? Що  ж він може зробити?

— Я все обдумала. Коли б тільки Овлурова згода... Але ж він  такий непідступний...

По  колись вродливому, а тепер змученому Рутиному обличчю промайнула гірка  усмішка.

— Ох,  Насте... Знаю, не  сліпа я,  — сохне твоє  серце за ним!  Та не  баламуть ти хлопця! Облиш! Чи  хочеш йому  ще більшого нещастя?.. Не  рівня він  тобі  ні в чому...

— Тітонько Руто, — почервоніла Настя, — не  про  те  я зараз мовлю, хоча  й не байдужий мені  Овлур, а про  те, щоб сповістити князів про  намір Кончака...

— То  ти  вибрала для  цього Овлура? Але  ж він  може  голову  втратити! Невже ти  не  подумала про  це?  Чи  не  жалко його?

— Чому не  подумала? Думала і  про   це,  всеньку нічку думала. Та  нічого іншого надумати не  змогла... Хіба  самій їхати...

— Куди тобі!

— От  бачиш? Залишається  один Овлур. Він  не  раб,  за яким пильнують десять очей, а  вільний кочівник. Він  чабан,  тому  може  під час  відгону  табунів  непомітно для  інших зникнути з  пасовиська і  за  кілька днів  домчати до  Воїня чи  Лубна і  повернутися назад... Йому легше це  зробити, ніж  будь-кому іншому. Потрібно тільки, щоб  ти  його  напоумила на  це...  Нікого іншого, крім  тебе,  він  і слухати не захоче!

— А якщо і мене не  послухається?

— Тоді  Кончак застукає наших зненацька і пів-Русі потягне на  арканах у неволю.

— Жахливо!

— Отож-бо!.. Навряд  чи  повернуся я  коли-небудь на батьківщину, та  забути рідної землі   довіку не  зможу — ні роду  свого, ні  села  свого, ні  тих  стежок-доріжок, по  яких походили мої  босі  ноженята, ні всього іншого, до чого  прикипіло моє  серце!  Нічого цього не  забути мені!  Тому  й  не хочу,   щоб гасав там, по  наших селах-хуторах, по  наших нивах та луках, хижий половецький кінь...

Рута  схлипнула.

— Я  і сьогодні, коли б  мала  силу, полинула б  додому. Хай  би  там  ні кола  ні двора — аби  на  рідну  землю!  Та ще  з Овлуром, синочком моїм   єдиним... А без  нього — ні!  Без нього мені  — смерть!  Хоча  і так  вона не за горами! Доконає мене Гнідий Кінь, ох,  доконає, хай  би  був щез!

Настя обняла її, і вони обидві заплакали.

РОЗДІЛ ОДИНАДЦЯТИЙ

1

На  три  листи князя Ігоря з  проханням помиритися з сином Володимиром Ярослав відповідав коротко і сухо: «Ні!» Ігор  досадував, злився, Володимир сумував, а княгиня Євфросинія плакала, бо  шкода їй  було  брата. Після відповіді на  третій лист  не  залишилося нічого, як  з жоною та дітьми вирушити на  поклон до тестя.

І ось  перед очима Галич — столиця могутньої Галицької землі. Здалеку сяють золотом хрести на  банях Успенського собору, збудованого Ярославом. Високо здіймаються в небо на  високій горі  вали і  заборола дитинця. Гудуть   дзвони, і їхні  солодко-тривожні  звуки холодять душу.

Як-то прийме князь Ярослав? Чи  не  вижене? Проминувши гамірливе ремісниче Підгороддя з його  кузнями, млинами, чинбарнями, олійницями, сукновальнями, зброярнями, з його  невеликими хатами та напівземлянками, з  його  кривими  вуличками,  курми,  гусьми,  качками  та свиньми на вигонах, із бродячими псами та запаршивілими котами, валка князя Новгород-Сіверського прогуркотіла по дерев’яному мосту  через  Лукву, проїхала мимо боярських та монастирських садиб, огорожених такими міцними заборолами, ніби  то  були  князівські городки, піднялася вузькою дорогою на  високий пагорб і через  кам’яну браму  в’їхала  в дитинець. Її  супроводжували посланці Ярослава, вислані галицьким князем назустріч гостям.

Перед Успенським собором — невеличкий гурт  бояр  та найбагатших і найвпливовіших городян, що  вийшли зустрічати  князевих дочку  та зятя. На  паперті одиноко стояв Ярослав.  Посивілий, схудлий, згорблений. Горе  не обійшло його стороною.

Євфросинія зіскочила з  візка,  притьмом кинулась до нього.

— Отче!  Княже! — заридавши, впала йому  на  груди. Вони не бачилися кілька літ і тепер довго  стояли обнявшись.

Ярослав був  твердою, суворою людиною, але  і в  нього покотилася по  щоці сльоза.

Підійшов Ігор. Почоломкався з тестем. Ярослав заглянув молодому князеві в очі.

— Чого приїхав? Просити за Володимира?

— І за  Володимира теж,  — з  притиском відповів Ігор, витримуючи пронизливий погляд галицького князя.

— Нічого не вийде!  — рішуче відрізав Ярослав, провівши вказівним пальцем поза  золотим ожереллям, ніби  воно заважало йому  дихати. — І не  проси!

— Таточку,  про   це   потім  поговоримо,  —  втрутилася Ярославна. — А зараз привітай онуків!..

З критого візка одне  за одним вилазили діти,  з цікавістю й острахом роздивлялися довкола, зиркали спідлоба на гурт бояр, на  старого бородатого князя, про  якого няня встигла шепнути, що  то їхній  дід.

Діти підійшли до Ярослава, і няня поставила їх рядочком по зросту. Одні  були  темніші — в Ігоря, інші  — русявіші, як мати, але Ярослав відразу  відзначив у думці,  що у всіх є щось від нього.

— Твої онуки, батьку. — Ярославна витерла сльози, усміхнулася, побачивши, як  перелякано зиркають діти  на  діда,  і почала перелічувати: — Оце  Олег, а то Святослав, а то Роман, а то Ростислав, а то Ольга... А найстарший, Володимир, зостався дома, князює в Путивлі, охороняє Сіверську землю, поки ми  тут...

Ярославове обличчя розпогодилося, різкі зморшки на лобі  розійшлися. Він  раптом відчув  у серці щось таке, чого ніколи не  відчував і навіть назвати його  не  вмів.  Ні  донька Євфросинія, ні син  Володимир, ні другий син  — Олег, або Настасич, як  його по  імені матері прозвали в  Галичі, не викликали у нього такого сильного почуття, як  оці  маленькі смішні чоловічки, його  онуки. В ньому вміщалася разом і  любов, і ніжність, і страх  за  їхнє  майбутнє, і гордість та радість, що  в них  було  щось твоє, що  залишиться на  світі після тебе,  коли ти відійдеш у небуття.

Він  знав, чув не  раз,  що  дідусі  та бабусі  люблять онуків дужче, ніж  колись своїх  дітей  любили. Чому  так  — хтозна. Може, тому, що  попереду у старих уже немає нічого світлого  і радісного, крім  оцих  ясних личок? А може, тому, що

Відгуки про книгу Князь Ігор. Слово о полку Ігоревім - Володимир Кирилович Малик (0)
Ваше ім'я:
Ваш E-Mail: