Бойова група «Байєрсдорф» - Роман Олегович Пономаренко
Саме тому нам видається, що відверте небажання Байєрсдорфа та його штабу формувати бойову групу для боротьби з партизанами не мало жодних підстав. І справді, партизанські загони діяли на ворожій місцевості і не мали важкого озброєння, тому навряд чи могли представляти серйозну загрозу навіть для не дуже добре навчених піхотинців, які перебували під командуванням досвідчених офіцерів. Німецькі й українські офіцери у штабі дивізії не могли цього не розуміти. Цікаво, що Роман Долинський зауважив, що партизанська група «якісно силою доброї дивізії не становила жодної небезпеки та являла малу вартість»[40]. На наш погляд, найімовірніше, Байєрсдорф побоювався, що його бойову групу терміново відправлять на фронт проти Червоної армії, оскільки у Вермахті впродовж війни таке відбувалося постійно, коли щоб заткнути пролом в обороні, в бій кидали все, що було під рукою, незважаючи на рівень боєздатності цих підрозділів. До протидії регулярним частинам Червоної армії бойова група української дивізії військ СС справді ще була не готова.
Розділ другий. «В бій на ворога полинем без вагань і каяття»[41]
Бойова група «Байєрсдорф» виступила з Гайделяґеру в день 16 лютого 1944 року і маршем рушила на розташовану поряд залізничну станцію Кочанівка, де вояки разом з важким озброєнням повинні були завантажитися в ешелони.
Цікаво, що про маршрут майбутнього слідування особовому складу офіційно не повідомляли, навіть офіцери підрозділів не знали, куди їх і як спрямують. Через це поміж вояками ходили різні чутки. Так, в артилерійській батареї йшли розмови про різні місця прямування — від Любліна до Перемишля. Серед солдатів піхотного батальйону ходили чутки, що їх прямують на Холмщину, для боротьби з партизанами.
«Галицькі СС ідуть в бій!» — пропагандистський плакат дивізії «Галичина» закликає українців ставати на захист Батьківщини
Про те, який настрій був у особового складу бойової групи в момент початку активних дій, у своїх споминах розповів дивізійник Лев Стеткевич: «Отже, зачислили мене і мого товариша Івася до тої бойової групи. Ми потрапили до 1‑го батальйону фюзилерів сотника[42] Бріштота. Я потрапив до другої сотні, як заступник чотового–німця… Зима досить гостра. Наш транспорт заладовано на станції Дембіца. В хлопців настрій веселий. Пісня йде за піснею. «Хлопці, підемо боротися за славу, за Україну, за її права, за Державу», або «В Закарпаттю радість стала…». Охочих до виїзду було більше, ніж потрібно. Мій колєґа Іван Шиналь, коли довідався, що я їду, прибіг і просив зробити якось так, щоб і він поїхав. Я пішов до ад'ютанта батальйону, поручника Богдана Підгайного, і кажу, що є охочий, а він до мене: «Давайте його сюди, на фронт, охочі все радо бачені». Нам всі заздрили, що трохи виїдемо між людей, і то на частину України»[43].
Піднесений настрій рядових вояків відверто дисонував зі скепсисом деяких офіцерів. Так, під час маршу на станцію артилерійська батарея зіткнулася з начальником оперативного відділу дивізії штурмбаннфюрером СС Гайке. Як згадував Михайло Длябога, він «мене задарма вилаяв за їзду і коней. Я хотів йому пояснити, чому так є, але він навіть не хоче і слухати. Тому відповідаю лише «яволь». Якщо хтось ладував з кіньми і гарматами на потяг, то може собі уявити, як таке ладування відбувається перший раз»[44]. Судячи з усього, Гайке того дня явно був не в настрої.
Усього для перевезення особового складу та озброєння бойової групи були задіяні три потяги. Перший ешелон — це був потяг, на який була завантажена артилерійська батарея, відправився о 16‑й годині 16 лютого і рушив у напрямку Перемишль — Рава-Руська — Томашів. Загалом, усі три ешелони з бойовою групою їхали окремо, а не єдиним залізничним конвоєм.
Було доволі холодно, і хоча вагони з вояками обігрівалися пічками та були застелені соломою, від холоду це рятувало мало, бо вдягнені солдати були доволі легко — штатні шинелі не дуже уберігали від пронизливого холоду. Тому, щоб якось зігрітися, вояки артилерійської батареї тулилися до вогню, а хто не мав такої можливості — до коней.
За спогадами Лева Стеткевича, ешелон, у якому він їхав, складав дві піхотні роти, одну кулеметну роту з мінометним взводом, батарею легких гармат, дві штурмові самохідні гармати, винищувальний протитанковий взвод, відділ постачання і обози. Незрозуміло, що за легкі гармати він мав на увазі, бо артилерія була відправлена окремим потягом, найімовірніше, це просто були протитанкові гармати протитанкового взводу.
Дорогою в потязі у Стеткевича стався забавний випадок: «Поїзд рушив. Бріштот розложився на соломі у вагоні для штабу, час від часу потягає з пляшки і спить. Поручник Качмар міркує, якби–то потягнути з тої пляшки. Я легко витягнув пляшку, зілляв горілку до польової фляжки, а ту розбив і положив на соломі. Потім зняв з гака шолом Бріштота і поклав на розбиту пляшку. Наш командант пробудився і мац за пляшку, а там скло. Він накляв з «ферфлюхтами» і повірив у нашу видумку. Вояки все мають добрі помисли, щоб обдурити начальство»[45].
Ешелони з бойовою групою рухалися повільно, з великими зупинками на станціях. Вранці наступного дня, 17 лютого, перший потяг з артилеристами досяг міста Ярослав. Тут дивізійники дізналися, що навколо багато партизанів, тому командир батареї Палієнко оголосив повну бойову готовність. Щоправда, в цьому випадку стан бойової готовності був доволі відносним, бо, як уже згадувалось, особовий склад батареї був погано навчений, а деякі вояки навіть не пройшли стрілецької підготовки. Проте кожен із солдатів мав по 15 набоїв до гвинтівки, а ще додатково на батарею було виділено 45 ручних гранат[46]. Як видно з усього, разом з артилеристами знаходився і кавалерійський відділ Романа Долинського, бо недарма Михайло Длябога вказував, що розвідники–кіннотники були підпорядковані батареї.
Загроза партизанських нападів зумовила вжиття певних заходів застереження під час переїзду і в інших потягах.
