«Ілюстрована Історія України» - Михайло Сергійович Грушевський

Німецькі племена, що мешкали над Вислою, Одрою і Лабою (Ельбою), звідси з дввна поширювали ся на полуднє. Так ото десь в III в. перед Хр. рушили відти в Карпатські сторони і потім далї над Дунай німецькі племена Бастарнів. В II в. по Христї посунули з над Висли на полуднє племена Готів. Не знайшовши собі місця близше, вони замандрували аж над Чорне море. Розігнали алянські племена й осїли по побережу від Дунаю аж над Азовське море. Були люде воєв-ничі і часто ходили звідси грабувати римські землі й грецькі міста побережні тож і наробили тим великого шуму. Але і на них прийшла біда, коли з кінцем IV в., коло р. 370, продерла ся в Европу перша турецька орда, звана Гунами. Вона розгромила і знищила алянські орди, що сидїли коло Каспійського і Азовського моря, і вдарила на готів. Старий готський король Германаріх налякав ся сеї грози так, що вбив сам себе, аби не бачити розгрому свого народу. Справді, Гуни нагнали великого страху; перелякані сучасники описують їх як незвичайно дику і нелюдську орду, мало навіть подібну до людей. Готи пробували боронити ся, але по перших неудачах стратили відвагу й кинули ся тїкати від Гунів за Дунай; иньші піддали ся Гунам. Але Гуни й самі сунули далї на захід, в степи сучасної Угорщини, а з ними й решта Готів; мало що зістало ся їх коло Азовського моря, в Криму та на кавказькім побережу.

Так одкрили ся великі простори Словянам разом і на захід і на полуднє і вони в тім часї починають широко розселяти ся. Західні племена, з яких вийшли Поляки, Чехи, Словаки і тепер майже винищені племена полабські й поморські (на балтийськім поморю), посунули на давнїйші німецькі Грунти, по Вислї, Одрі й Лабі. Племена полудневі, з котрих вийшли теперішнї Болгари, Серби й Словинці, рушили за Карпати, на Дунай і за Дунай, в землі Балканські. Племена східно-полудневі, з котрих вийшов наш український народ, посунули з своїх старих селищ в сусідні простори, полишені західніми й полудневими племенами, та на полуднє, в степові й пограничні з степами краї. спустошені по тій гунській бурі. Тут у перве й. стрічаємо тоді звістки про наші племена, про наш нарід окремо, а не про все Словянство, як давнійше.

10. Розселеннє українське. Анти

Живучи на своїх старих селищах, в тїснїйшім сусідстві, Словяне говорили й мовою більш одностайною, і звичаї та побут мали більш однакові, нїж потім, як розселили ся так широко. Про те й тодї, зовсім певно, була вже ріжниця між племенами та громадами тих племен, тільки виразнійше виступила по розселенню. Письменники грецькі, що писали про Словян, коли вони ще тільки розселяли ся, розріжняють на полуднї, в сусідстві Візантиї Словен і Антів. Словенами звуть вони ті племена, що сидїли над Дунаєм і в балканських землях, Антами тих що сидїли над Дністром і дальше на схід, над Днїпром і далї до Азовського побережа. Отеє й були наші, українські племена, що зайняли тоді вже побереже чорноморське від Днїстра до Азовського моря і вперве тут виступають в історичних джерелах окремо, під тою назвою Антів.

Найдавнїйша звістка, яку про сих Антів переказують нам візантийські письменники, належить до кінця IV в., зараз по гунській бурі, і се те що зветь ся початком історичною житя для наших племен. Історик Йордан, що описував історію Готів, заховав для нас цїкаву звістку, що ґотский король Вінітар, оден з наступників Германаріха, воював з Антами (саме отеє імя Вінітара мабуть призвище-переможець Вінітів, себто Словян). В першій битві, каже Йордан, Анти побили Готів. але Вінітар не злякав ся, воював з ними далї, погромив, взяв в полон князя Антів Божа і старшин їх у неволю і щоб налякати Антів, казав їх страшною смертю убити-роспяти на хрестах. Але Гуни взяли потім Антів під свою оборону і приборкали Вінітара.

Мабуть отеє тоді Анти з ротами стріли ся, рушивши в чорноморські степи, і ся війна була знаком власне того антського, себто українського розселення в степах. Війна з ротами не спинила їх, як не спиняли й иньші стрічі та війни з тутешнїми народами. Живучи серед воєвничих народів в степах, сї степові Українці, Анти, й собі привикали до воєвничого життя, ходили на розбої разом з Гунами і їх земляками Болгарами (турецькою ордою, їдо потім осівши ся на Балканї між Словянами, змішала ся з ними й передала їм своє імя). Відзвичаювали ся від хозяйства, а привикали більш до війни, як потім козаки. Закинули хлїборобство, жили в лихих хижах, бідно і в недостатках, не мали зелїзної бронї, як Греки, і зброєю якою-небудь лихенькою орудовали—парою списів то що; не були звичні виступати збитою лавою, а так десь несподївано запопасти, ударити й знов розбігти ся, заманюючи ворога; були проворні, на всяку біду терпеливі, чудесно вміли десь засісти ся, притаїти ся, навіть у водї, і тим дуже дивували Греків. Ходили за здобичею на візантийські землї, а часами Візантия платила їм, щоб воювали з иньшими її ворогами. Так в 530-х роках вийшла війна у Антів з їх сусїдами Словенами задністрян-ськими, може таки з намови візантийського правительства, що дуже багато мало клопоту від нападів Словен, і пізнїйше оповідають грецькі історики, що Візантия напускала Антів на Словен (в 580 роках).

З нагоди тої війни Антів з Словенами в 530 рр. візантийський історик Прокопій оповідає ріжні цїкаві звістки про житє Антів і Словен і між иньшим таку пригоду росказує. У Греків був воєвода Хилвудій, що дуже добре боронив візантийські землї від нападів словенських і антських; але в однім поході на Словен наложив головою, і ті знову почали грабувати візантийські краї. Та по якімсь часї одек грецький невільник, що був між Антами, росказав свому господареви, що той Хилвудій не вмер, а живе між Словенами, як невільник, і Словени не знають сього. Ант викупив зараз того Хилвудія і привів до себе, та роспитував його, чи він справдї той славний воєвода Хилвудій. Викуплений казав, що він зовсім не Грек, а Ант зроду, тільки зветь ся Хилвудій, а попав до Словен у неволю підчас попередньої війни. Але господар йому не повірив і оповів землякам. Анти дуже зраділи, що мають між собою такого славного воєводу. Зібрали ся на велике віче, як мали звичай робити у всяких важних справах—бо