Від диктатури до демократії - Джин Шарп

Навіть припускаючи, що переговори пройдуть гладко, варто замислитись над питанням: якого миру буде досягнено? Буде він кращим чи гіршим, аніж той, який могли б вибороти демократи, розпочавши або продовживши спротив?

В основу панування диктаторів можуть бути покладені різноманітні мотиви і цілі: влада, посади, багатство, зміни в суспільстві тощо. Однак слід пам’ятати, що, втративши контроль, вони не зможуть скористатися з них. У процесі переговорів диктатори будь-що прагнутимуть відстояти свої інтереси.

Якими б не були обіцянки представників диктаторського режиму стосовно врегулювання будь-якого питання, в жодному разі не можна забувати про те, що вони здатні пообіцяти все, аби підпорядкувати собі демократичних опонентів, а потім зухвало порушити ці домовленості.

Якщо демократи погодяться припинити опір в обмін на тимчасове послаблення репресій, їх очікує глибоке розчарування. Припинення руху опору рідко призводить до скорочення репресивного апарату. Знешкодивши стримуючий вплив внутрішньої та міжнародної опозиції, диктатори можуть навпаки вдатися до ще більшого тиску й жорстокості. Крах народного руху опору часто зводить нанівець зрівноважувальні чинники, які обмежували контроль і брутальну сутність диктатури. В результаті тирани здатні виступити проти будь-кого, оскільки, за словами Крішналала Шрідхарані, вони «можуть підкорити тільки тих, у кого забракло сили для спротиву»[3].

Опір, а не переговори, є необхідним чинником змін у конфліктній ситуації, коли на карту поставлені фундаментальні питання. Практично в усіх випадках для усунення диктаторів від влади потрібно продовжувати спротив. Успіх найчастіше залежить не від досягнення домовленості, а від розумного використання найбільш прийнятних і потужних засобів протистояння. Ми стверджуємо, і пізніше доведемо це конкретними прикладами, що політичний спротив, або ненасильницька боротьба — найпотужніший з доступних засобів для тих, хто виборює свободу.

У разі, якщо диктатори і демократи будуть домовлятися про перемир’я, існуючі загрози вимагають однозначного визначення поняття. Адже далеко не кожен, проголошуючи «мир», справді прагне миру на засадах свободи і справедливості. Покора жорстоким гнобителям та пасивна поступливість безжальним диктаторам, на чиїй совісті звіряча розправа з сотнями тисяч людей, аж ніяк не є справжнім миром. Гітлер також часто виголошував мирні гасла, під якими мав на увазі підкорення його волі. Часто мир, запропонований диктатором, закінчується в’язницею або могилою.

Існують й інші загрози. Керуючись найкращими намірами, сторони іноді заплутуються в самому переговорному процесі та його цілях. Тоді «на допомогу» приходять демократи й іноземні дипломати, які єдиним неправильним кроком можуть надати диктатурі внутрішньої і міжнародної легітимності, проти чого вони самі ж виступали раніше, посилаючись на незаконне захоплення влади, порушення прав людини та інші порушення. А диктаторам легітимізація конче необхідна, адже вона забезпечить беззастережне панування в майбутньому, тому прихильники мирного врегулювання такий засіб досягнення своїх цілей повинні виключити.

Як зазначалося, лідери опозиції можуть почуватися вимушеними піти на переговори з огляду на безнадійність демократичної боротьби. Проте відчуття власного безсилля можна позбутися. Диктаторські режими не вічні, і народ, який живе за умов диктатури, не повинен залишатися слабким, диктаторам не можна потурати у збереженні необмеженої влади. Колись давно ще Арістотель зазначав: «…[О]лігархія і тиранія тривають менше, ніж будь-який інший устрій… [Д]е б це не було, тиранія не довговічна». Сучасні диктаторські режими також вразливі і можуть бути знищені, якщо навмисне цілити у їхні слабкі місця (у четвертому розділі ми їх розглянемо детальніше)[4].

Останнім часом історія засвідчила вразливість диктаторських режимів і показала, що вони можуть бути зруйновані у порівняно короткі терміни. Так, Польщі знадобилося десять років — 1980–1990 рр. — для повалення комуністичної диктатури, а у Східній Німеччині та Чехословаччині 1989 року все відбулося за один тиждень. У Ель-Сальвадорі і Ґватемалі 1944 року боротьба проти жорстоких військових диктаторів тривала приблизно по два тижні. Військовий режим шаха в Ірані було повалено за декілька місяців.

Диктатура Маркоса на Філіппінах 1986 року капітулювала за кілька тижнів під натиском народу: уряд Сполучених Штатів швидко відвернувся від Маркоса, коли могутність опозиції стала очевидною. Спроба державного перевороту в Радянському Союзі у серпні 1991 за лічені дні зазнала поразки завдяки політичному спротиву, після чого багато колишніх республік протягом днів, тижнів чи місяців проголосили свою незалежність.

Отже, традиційні переконання в тому, що силові методи діють швидше, а ненасильницькі засоби вимагають багато часу, як бачимо, необґрунтовані. І хоча в конкретній ситуації чи суспільстві на зміни й справді потребно багато часу, іноді реальна боротьба проти диктатури відносно швидко провадиться ненасильницьким шляхом.

Переговори — це не єдина альтернатива вічному вибору між знищенням, з одного боку, та капітуляцією, з іншого. Приклади, наведені вище, свідчать, що для тих, хто прагне водночас і миру і свободи, існує інший вихід: політичний спротив.

Побудова суспільства із ознаками і миру, і свободи — це непросте завдання. Воно вимагає неабияких стратегічних здібностей, організації і планування. Та все ж без сили обійтися неможливо. Демократам нема чого й сподіватися на повалення диктатури і завоювання політичних свобод, якщо вони самі не здатні ефективно використовувати свою силу.

Але яку саме силу може реально мобілізувати демократична опозиція, яка була б достатньою для знищення диктатури та підпорядкованої їй широкої мережі силових структур? Відповідь треба шукати в розумінні