Брама Європи. Історія України від скіфських воєн до незалежності - Сергій Миколайович Поганий
Надважливий кордон між кочовиками степу та землеробами лісостепу, що був відомий Геродоту, за часів Страбона став невидимим. Важко сказати, чи зник він повністю, чи середземноморські автори просто не знали про нього. Географія та екологія залишилися тими самими, а населення, імовірно, ні. Воно незаперечно прийшло в рух у середині І тисячоліття нашої ери, коли ми знову стикаємося зі згадками про регіон у працях грецьких учених.
Розділ 2
ПОЯВА СЛОВ’ЯН
У той час як торгівля та культурний обмін здебільшого були характерною рисою відносин греків із народами українських степів в останні століття перед нашою ерою, римляни не мали іншого вибору, як поєднувати торгівлю з війною. Їхні стосунки зі степовиками стали особливо войовничими в IV столітті, з початком періоду, названого «варварськими набігами» у старій історіографії, а зараз відомого як Велике переселення народів. Цей процес являв собою великий рух з Азії та Східної Європи до центру і заходу Європи й призвів до краху Римської імперії під тиском «варварів» у другій половині V століття. Хоча й ослаблена, східна частина імперії, відома в історіографії як Візантія, змогла пережити натиск степових кочовиків, що супроводжувався міграцією землеробів із півночі. Вона продовжила існувати до середини XV століття.
Територія та населення України відіграли важливу роль у цій «драмі» переселень. Деякі з головних «дійових осіб» вторгнень, що спричинили падіння Римської імперії, жили тут або проходили цією територією. Серед них були готи й гуни, останні — на чолі з королем Аттилою. У понтійських степах міграції поклали край довгому періоду, упродовж якого регіон був під контролем кочовиків іранського походження, у тому числі скіфів та сарматів. Нові володарі степів, готи мали германське коріння, у той час як гуни, місцем походження яких більшість учених вважають степи Монголії, прийшли до регіону в супроводі численних племен Центральної Азії. До середини VI століття гуни пішли, а на зміну їм прийшли племена, які розмовляли тюркськими діалектами.
Усі вищезгадані «дійові особи» під час міграцій приходили в Україну, населяли її степи, ненадовго залишалися і врешті прямували далі. Проте одна група, піднята на поверхню хвилею міграцій, відмовилася «зійти зі сцени». Це були слов’яни — конгломерат племен, що характеризувався спільними мовними та культурними рисами й був представлений різноманітними політичними утвореннями. Індоєвропейські витоки їхніх мов наводять на думку, що вони потрапили до Європи зі сходу десь між VII та III тисячоліттями до нашої ери, а отже, оселилися в Східній Європі задовго до того, як Геродот уперше описав цей регіон та його мешканців. Затвердившись на північ від понтійських степів, мов у себе вдома, вони залишалися поза увагою середземноморських авторів більшу частину своєї ранньої історії.
Уперше слов’яни привернули до себе загальну увагу на початку VI століття нашої ери, коли масово з’явилися біля кордонів Візантійської імперії, ослабленої готами та гунами, і почали переселятися на Балкани. Йордан, візантійський автор готського походження (VI століття), виділяв серед слов’ян того часу дві основні групи. «Хоча їхні імена тепер розсіяні серед різних племен та місцевостей, — писав він, — однак називаються вони здебільшого склавинами та антами. Він розміщував склавинів між Дунаєм та Дністром, залишивши для антів землі між Дністром та Дніпром, «у вигинах Понтійського моря». Лінгвістичні дані наводять на думку, що прабатьківщина слов’ян лежить у лісовій та лісостеповій зоні між Дніпром і Віслою, головним чином на Волині та в прип’ятських болотах сучасної України. На час, коли про них писав Йордан, слов’яни, мабуть, перейшли з лісового затишку в степи, підкоривши інші неслов’янські племена та ставши серйозною проблемою для імператора Юстиніана Великого.
Юстиніан правив Візантійською імперією між 527 та 567 роками й був достатньо амбітним, щоб спробувати відновити Римську імперію у всій її повноті, на сході й заході. На дунайському кордоні, де імперія потерпала від безперервних нападів місцевих племен, Юстиніан вирішив перейти в наступ. Прокопій, візантійський автор VI століття, який залишив детальний опис війн Юстиніана, пише, що на початку 530-х років Хільбудій, воєначальник, наближений до імператора, був відправлений воювати на північ від Дунаю. Він здобув кілька перемог над антами, що дозволило Юстиніану додати слово «Антикус» («переможець антів») до свого імператорського титулу. Та цей успіх був короткочасним. За три роки Хільбудій загинув у битві, і Юстиніан повернувся до старої політики захисту кордонів на Дунаї, замість того щоб намагатися розширити їх.
Юстиніан повернув стару римську тактику «поділяй та володарюй». На кінець 530-х років, не без підбурювання та спонукання Візантії, анти вже воювали зі склавинами, у той час як візантійські воєначальники вербували представників обох груп до імперської армії. Та навіть за таких умов слов’янські набіги тривали. Воюючи зі склавинами, анти зуміли вдертися до візантійської провінції Фракії у Східних Балканах. Вони пограбували край та взяли велику кількість рабів, яких переправили на лівий берег Дунаю. Показавши свій руйнівний потенціал, анти запропонували імперії свої послуги. Юстиніан узяв їх під своє крило й віддав покинуте грецьке місто Турріс, на північ від Дунаю, для створення їхньої опорної бази.
Як і багато інших ворогів імперії, анти стали її захисниками в обмін на регулярну платню з імперської скарбниці. Вони намагалися підвищити свій статус, стверджуючи, що захопили кращого полководця імператора, Хільбудія, якого вони вимагали визнати своїм лідером. Як тільки Юстиніан нагородив би його титулом magister militium[5], або командувача усіх імперських військ у регіоні, таке визнання зробило б їх законними громадянами імперії, а не тільки її охоронцями. Задум не вдався. Справжній Хільбудій, ясна річ, уже давно був мертвим, Юстиніан заарештував самозванця, і антам довелося змиритися зі статусом foederati[6] — союзників, а не громадян великої імперії.
Ким були ці нові союзники Візантійської імперії? Який вони мали вигляд? Як билися? У кого вірили? Прокопій неодноразово згадує про те, що анти та склавини мали спільну мову, релігію та звичаї. Тому ми можемо вважати його детальний опис слов’янського життєвого устрою характерним для обох груп. За свідченням Прокопія, слов’яни були напівкочовиками, які жили «в жалюгідних халупах, побудованих далеко одна від одної». Вони постійно змінювали місця свого проживання. Слов’янські воїни були «чоловіками виняткового зросту та міцної статури». Прокопій повідомляє про їхню зовнішність
