Аналітична історія України - Олександр Боргардт

Але, мир та злагода на землі Київській – всього якийсь десяток років і потримались.

Бо, року 1064 Ростислав, син покійного Володимира, який сидів ще за батька у Новгороді, – збігає до Тьмуторокані, та проганяє звідти Гліба, сідаючи на його місце. На це Святослав із Чернігова іде походом на Тьмуторокань, відновлює на столі Гліба та повертається додому. А Ростислав, не бажаючи підняти меча на дядька, відступає на час, а потім знову зганяє Гліба з відходом Святослава. Отакі от починаються порахунки.

Втім, довго Ростислав не просидів, бо ромеї страхалися його поблизу своїх кримських володінь, та – за своїм звичаєм, підіслали скритовбивцю, який отруїв князя.

Року 1067 починається загальна княжа міжусобиця, яку розпочинає Всеслав, син того Брячислава, що не подужавши колись Ярослава, – збіг до Полоцька, та там і помер. Він займає Новгород, але Ізяслав, Святослав та Всеволод, – відбивають міста та остаточно перемагають його під Мінськом. Всеслав тікає, але троє братів запрошують його на переговори, цілуючи хреста (а, як же!), що нічого поганого йому не зроблять. Але їм, онукам Володимира Святого, очевидно, той хрест не ліпше від Перуна, бо коли Всеслав приходить до них, вони кидають його до тюрми, разом із двома синами. Але зрада кривоприсяжства не проходить невідплатно, та Бог наводить на них половців, що перемогли на Альті всіх трьох синів Ярослава. Коли ж Ізяслав із Всеволодом врятувалися за стіни Києва, а Святослав сховався у своєму Чернігові, – вперше збунтувалися кияни. Вони вимагали зброї з князівського арсеналу, щоб знову піти на половців, а їм відмовили. Збунтувалися, та й звільнили Всеслава, який сів у Києві та правив аж сім місяців. А половців тим часом дещо поскуб Святослав із Чернігіва, та ті й відступили.

Ізяслав покликав на допомогу родича, Болеслава II з ляхами, та Всеслав і утік назад, до Полоцька. До Києва ж першим прибув син Ізяслава, Мстислав, що хутко розправився з киянами, з тими, що випустили Всеслава. Потім зібрався з силами Ізяслав, та прогнав Всеслава з Полоцька, посадивши там Мстислава, який – що за прикрість! – незабаром помер. Тоді садять його брата Святополка, – нестачі у Рюриковичах, як відомо, – не буває. Але 1071 знову з’являється той же Всеслав та проганяє Святополка. Потім Ярополк перемагає Всеслава. Але, на цій гризні за Полоцьк та данини полочан, справа ще не покінчується. Бо року 1073 Святослав об’єднується з Всеволодом проти Ізяслава; та таки виганяють його з Києва.

З цього приводу літописець дуже ремствує та ламентує, являючи чималу історичну ерудицію, біблійну, зрозуміло – не справжню, – визначаючи, що усе це, безумовно, «въздвиже дьявол». Та й приплітає звичну для себе повчальну біблійну байку про синів Хамових, що зайняли «землю Сифову». А потім, десь сторінок на десять запускається у спогади про почилого ігумена Феодосія та про Печерський монастир.

Іще через три роки помирає Святослав, а по ньому залишається Всеволод. А ще через рік з’являється Ізяслав із ляхами, який відсиджувався у Болеслава II. Дивно, але цього разу всі вони якось укладають мир та Ізяслав знову сідає у Києві. Однак, починається тепер гризня поміж їх синами. Олег, син Святослава, тікає від Всеволода до Тьмуторокані 1078, а того ж року хтось убиває Гліба, сина Святослава. Збігає до Тьмуторокані й син Вячеслава, Борис. Звідти вони повертаються з половцями, проти Всеволода, що сидить у Чернігові.

В серпні, за літописом, Всеволод ніби їх перемагає, та вони цього чомусь не помічають, а він збігає до Києва, цілуючись з Ізяславом: аби той не вигнав. А той і собі клянеться голову покласти за улюбленого брата, з яким стільки років чварився за батьків престол.

У наступній битві загинули Борис та Ізяслав, Олег знову збіг до своєї Тьмуторокані, а Всеволод сів у Києві. Уся ця колотнеча якось заспокоюється на час 1085.

Потім, 1093 помирає Всеволод, останній з синів Ярослава та в Києві сідає Святополк, син Ізяслава. Але, тим часом приходять знову половці та треба їм протиставитись. Святополк програє їм дві битви поспіль, спочатку під Трипіллям, потім – під Торчеськом. Мир удається відновити лише 1094, одружившись на дочці Тугорта-хана.

Отже, княжий Київ губила, насамперед, так і не вирішена проблема наслідування, передачі влади. Тому й не дивно, що із розмноженням роду Рюриковичів, все більше уваги забирало відстоювання особистих інтересів. Саме це поглинало всі політичні сили та спрямування князів, зводячи іноземну політику виключно до надзвичайних ситуацій, коли хтось нападав на країну ззовні. Тоді приймалися до справи, як ми бачили – не завжди вдало, із великою нехіттю відриваючись від звичної гризні за владу.

Це було, мабуть, головне, але ще не було все. Причини загальної недолугості Київського князівства, – лише частково корінилися в ньому самому, було й наслідуване. Здається, головне було закладене за аварських часів, попри блискучий початок нового відродження каганату за епохи Бояна (568–604). Чи не найважливішим чинником була свара з тюрками, володарями Великого Степу, який не мав кордонів у собі самому. Вона давала про себе знати іще в часи каганату, та покінчилася втратою Леведії 629 на користь хозарів. А там, з тією сварою було щось дійсно серйозне, бо чому ж би тоді Тюмен-Бумін іще 546 погрожував розтоптати аварів, як тих мурашів, копитами тюркських коней?

Отже, корені старої ворожнечі уходили в історію іще азійського каганату аварів, якого китайці називали імперією Жуань-жуань. Вони могли робити це за інерцією мислення, уподоблюючи звичному їм поняттю імперії будь-яке державне утворення. А, можливо, що цей твір Ахунвара був і дійсно, не стільки каганатом рівноправних, скільки імперією, де були «перші серед рівних», а значить були й гноблені. Те, що ми знаємо з історії західного каганату, очоленого аварами, робить подібну думку далеко не безпідставною.

Потім ця стіна ворожнечі була підкріплена невігласним та нетерпним візантійським християнством.

Авари сторонилися, як Візантії, так і християнства, але вони були й великою силою, подолати яку спромоглися лише франки імперії Карла, а що ж було робити на їх місці Києву, який таких сил ніколи не мав? Київ опирався Візантії, як міг, про що свідчать походи Гельґі, Ігора та Святослава, раз від разу все менш удалі. Але, вже недалекоглядний Володимир, пияка та розпусник – більше ніж політик, – безоглядно капітулював, навіки прив’язавши Київ до конаючої імперії; то була остаточна капітуляція. Врятуватися можна було, хіба ставши, по Великій Схизмі