Вбивці на борту - Гюнтер Проділ

Натяк був прозорий — і газети знову зчинили галас, вимагаючи, щоб Ріниельтами зацікавилась політична поліція; деякі з них навіть писали, що викрадення Тімо — справа комуністів, і що хлопчика завезено «на Схід».

У цьому галасі майже ніхто не почув поодинокої тверезої заяви:

«Щодо стверджень, ніби викрадення Тімо якось пов'язане з переїздом родини Ріннельтів з Баутцена до Вісбадена і що ніби Тімо вивезено до Німецької Демократичної Республіки, обер-прокурор д-р Добрітц сказав, що прокуратурою Федеративної Республіки точно встановлено: жоден слід не веде до НДР».

1956 року нью-йоркська поліція офіційно повідомила, що в місті пропало безвісти 10 167 чоловік. Доля 10 166 з них так і лишилась невідомою, але ім'я одного — професора Колумбійського університету Хесуса де Галіндеса—довго не сходило зі шпальт американських газет.

Востаннє Галіндеса бачив його знайомий 12 березня 1956 року на платформі станції метро «Коламбес-Серкл». Придбавши квиток, — останній у своєму житті, квиток у небуття, — професор, з великим портфелем у руці, сідав у поїзд в напрямі Бронкса. Знайомий звернув увагу на те, що разом з професором до вагона ввійшли двоє смаглявих молодих людей; вони сіли на лаву обабіч Галіндеса.

Вранці 13 березня до управління нью-йоркської поліції прийшов відвідувач. Він відрекомендувався як Ансельмо Валанкес, видавець, і попросив прийняти заяву про безслідне зникнення професора Хесуса де Галіндеса.

Прочитавши заяву, поліцейський чиновник знизав плечима:

— Ви пишете, він зник учора ввечері? Хіба ж це називається «зник»? Скільки нью-йоркців не ночують удома! Ваш приятель, певно, десь надудлився й загуляв.

— Ні, цього не може бути. Галіндес не п'є й не гуляє. До того ж, ми з ним домовились зустрітися сьогодні о восьмій ранку, він мав передати мені рукопис своєї книги.

— Отже, йдеться про письменника? Тоді, містер Валанкес, все ясно: ваш автор передумав. Йому зробили вигіднішу пропозицію.

— Пробачте, але я дуже добре знаю цю людину, — обурився Валанкес. — Галіндес нездатний на таке, його викрали, бо на нього й на його рукопис уже давно полюють. Галіндес сам казав мені, що його весь час переслідують якісь підозрілі суб'єкти. Вони стежили за кожним його кроком. Запевняю вас, що професор — жертва злочину, його життя в небезпеці.

Чиновник здивовано глянув на Валанкеса.

— Про що ж ідеться в цій його книжці?

— Про Домініканську Республіку. Твір називається «Ера Трухільйо». Професор Галіндес сімнадцять років прожив у тій країні як учитель в сім'ї президента Рафаеля Трухільйо. Певна річ, він був мимовільним свідком багатьох речей, що їх Трухільйо волів би тримати в таємниці, і через це йому кінець кінцем довелося тікати звідти. Тепер ви розумієте, чому на його книжку полюють?

Поліцейський чиновник знизав плечима і, позіхаючи, заклав аркуш паперу в друкарську машинку.

— Повне ім'я зниклого?

— Хесус де Галіндес.

— Рік народження?

— Йому зараз 42 роки.

— Де мешкає?

— Бронкс, Сорокова вулиця, готель «Майамі».

— Фах?

— Викладач іспанської мови в Колумбійському університеті.

Запитань було багато. Та нараз чиновник перестав друкувати.

— Кажете, Галіндес — політичний емігрант з Домініканської Республіки? То, може, він займався політичною діяльністю і тут, у Сполучених Штатах?

— Галіндес був членом Домініканського революційного комітету.

— А що це таке?

— Організація, яка поставила собі за мету повалити диктатуру Трухільйо.

— Он як… Ну, гаразд! Чи можете ви додати ще щось?

Валанкес похитав головою.

За два тижні він одержав офіційного листа, в якому повідомлялося, що розшуки Хесуса де Галіндеса наслідків не дали.

Ансельмо Валанкес також був емігрантом. Нині видавець у Нью-Йорку, він був колись власником найбільшого в Домініканській Республіці газетного концерну. Та одного дня найпопулярніша в країні газета, що належала до цього концерну, насмілилась у передовій статті виступити проти свавілля цензури. Валанкеса заарештували, звинувативши в «підривній діяльності», йому загрожувало багаторічне ув'язнення. Але за тиждень в'язня відвідав відомий в урядових колах адвокат, який без зайвих слів запропонував Валанкесу «подарувати» Трухільйо свій концерн в обмін на волю. Валанкес підписав угоду, що її адвокат завбачливо приніс із собою. Невдовзі він залишив країну.

У випадку з Галіндесом розрахунок Валанкеса був простий: якщо пощастить довести участь Трухільйо у викраденні, а може, і вбивстві цієї людини, то світова громадськість пересвідчиться в тому, що домініканський диктатор — злочинець, і йому доведеться зійти з політичної арени. Валанкесу пощастило знайти людину, що тривалий час була секретним агентом горезвісної «Юнайтед фрут компані» в Латинській Америці і добре знала домініканську «кухню».

Восени 1956 року Валанкес запросив представників редакцій усіх нью-йоркських газет на прес-конференцію, де буде, мовляв, розкрито таємницю сенсаційного зникнення професора Хосуса де Галіндеса.

Готель «Хілтон», у великому залі якого мала відбутися прес-конференція, охороняв загін озброєних здорованів. Потрапити до залу можна було тільки по спеціальній перепустці, до того ж на дверях репортерів ретельно обшукували.

Та найбільший сюрприз чекав на газетярів у самому залі. Людина, що мала виступати з сенсаційним викриттям, сиділа на невеличкому підвищенні в будці, виготовленій з куленепробивного скла; будку оточувала дюжина охоронців з пістолетами напоготові.

Хоч перед початком прес-конференції Валанкес відрекомендував промовця як Майка Мортона, всі добре розуміли, що це тільки псевдонім.

Свій виступ Мортон розпочав досить ефектно:

— Хлопці, в своїх репортажах не називайте мого імені, не фотографуйте і не малюйте мене. Якщо вони дізнаються, хто я, моє життя не варте буде й шеляга. Бо кілька місяців я цікавився справами сімейки Трухільйо. Багато хто намагався вже викрити цю зграю, і всі вони зараз там, на небі: застрелені, повішені, отруєні або відправлені на той світ в якийсь інший спосіб. Я зовсім не бажаю приєднуватися до них, і, гадаю, ви мене