Московство - Павло Штепа
В «Історії української літератури»[238] читаємо: «Наші письменники, а насамперед М. Горький…», «…свої «Сонячні кларнети» П. Тичина написав під впливом М. Горького», «М. Рильський і М. Бажан наслідували В. Маяковського», «Т. Шевченко написав свій вірш «Щоб збудить химерну волю, треба миром, громадою обух сталить», наслідуючи М. Чернишевського «К топору зовите Русь»[239], або що Т. Шевченко написав у «Юродивому» про «Вашингтона з новим і праведним законом» під впливом писань О. Герцена. І такою «впливологією» переповнене все те підлабузництво. Втративши почуття власної гідності, українські письменники в СРСР тисячократно запевняють «старшого брата», що «українські радянські письменники вважають себе законними спадкоємцями Пушкіна, Гоголя, Бєлінського, Чернишевського, Толстого, Чехова та всіх інших». А як навзаєм: «украинские писатели только обезьянничают, только переписывают с русских, и конечно, искажают»[240]. Та навіть і перелякані українські письменники СРСР у своїх творах не можуть приховати, що москвини є панами в Україні, показують їх героями позитивними, а ніколи негативними. Проте не можуть закрити правди: в інших творах москвини в Україні завжди начальники, керівники, командувачі. Та не можуть приховати і боротьби України з Московщиною, визнати, що … «Впливи буржуазно-націоналістичної ідеології в літературі виявляються у прагненні замовчати нове соціалістичне життя українського народу, у прагненні применшити велич його здобутків під проводом Комуністичної партії, у намаганні протиставити ідею дружби і братерства народів СРСР національній відокремленості у прославлянні всієї історичної мертвої минувшини, у спробах принизити чи замовчати велику роль російського народу і вплив його культури на розвиток інших народів СРСР[241].
«Українські» письменники т. зв. СРСР — це витвір довгорічного жорстокого добору, що виплекав кар’єристів без жодних моральних засад на зразок О. Корнійчука чи Л. Дмитерка. Старші ж, як М. Рильський чи П. Тичина, увійдуть в історію класичними прикладами того, як «биття визначає свідомість». Виховання молодших поколінь письменників наскрізь московське національне, хоч марксистська фразеологія ввійшла в їхню кров. Марксистське буквоїдство виховало їх на малоінтелігентних, не здатних думати власним розумом людей. Жорстоке, цинічно фальшиве життя СРСР зробило їх брехунами, але й виплекало житейський цинічний розум. Вони не вірять жодним найщирішим і найгарнішим словам. Техніку «примазуватися» до переможців вони опанували досконало. В цій останній властивості криється дуже велика небезпека українській, відродженій по розвалі СРСР, державності. Бо ж і після розпаду СРСР на самостійні національні держави не припиниться боротьба за реставрацію московської імперії. Не припиниться, бо світовій мафії незалежна, багата, християнська Україна стоїть поперек дороги до панування над світом. А за кожної поразки чи програшу України такі люди легко перейдуть на бік переможців — ворогів України.
По останній війні Московщина не просто московщить українську мову, а з запеклою люттю її нищить уже не криючись. В. Ленін учив московщити, нищити немосковські скарби завжди руками немосквинів, щоб ганьба не падала на Московщину. Отже, мусив секретар ЦК КПУ С. Червоненко писати: «Питання про те, якою мовою навчатимуться діти в школах, визначатимуть самі батьки і учні. А щороку збільшується намагання молоді вивчати московську мову, бо вона є могутнім засобом міжнаціонального єднання і сприймання світової культури. Внаслідок цього поширюється в УРСР мережа шкіл з московською мовою навчання, а також забезпечується вища якість навчання московської мови у школах з українською мовою викладання. Все це робиться тому, що український народ на власному досвіді переконався, що щастя і світле майбутнє є перш за все у дружбі з московським народом. Московський народ своїми ділами завоював загальну пошану і палку любов усіх народів СРСР. Московський народ є тією силою, що цементує єдність СРСР. Московський народ подає нам зразок, приклад беззастережної боротьби за свободу і щастя народів СРСР»[242].
«Міністр» освіти УРСР Іван Білодід писав 1963 р., що московська мова є і мусить бути другою рідною мовою кожного українця. А інший радів: «Тепер, слухаючи на вулицях Львова московську мову, ми з гордістю пригадуємо, що ця мова відкриває нам доступ до творів великого народу, який дав світові найбільшого генія всіх часів — В. Леніна»[243]. Та підлабузнювання не врятувало автора. Його вигнали з Спілки письменників за «буржуазний націоналізм» — кара, що закриває двері до видавництв.
В урядах усіх держав вирішальну владу мають три міністри: військовий, внутрішніх справ (поліція) та скарбник. УРСР не має ні власного війська, ні власної скарбниці, а поліція (НКВД) підпорядкована безпосередньо імперському урядові. Вся влада в УРСР фактично перебуває в руках призначеного Москвою губернатора, що маскується скромною личиною «Першого секретаря ЦК КПУ», та в руках його підручного міністра жандармерії (начальника НКВД). Решта «міністрів» т. зв. УРСР — це звичайні імперські урядовці, що їх фактично призначає та скидає імперський уряд. Такими «міністрами» УРСР були 1959 року: Н. Кальченко, М. Гречуха, О. Кириченко, Г. Бутенко, П. Розенко, Л. Паламарчук, М. Бабійчук, І. Білодід, Бабич, Горбусь, Онищенко, А. Костенко. А міністрами (без лапок) були: внутрішніх справ М. Бровкін, фінансів С. Щетінін, поліції (НКВД) Н. Маркін, контролю Стоянцев.
«Правда» мимоволі сказала правду: «Не боїмося жодного ворога доти, доки є дружба народів СРСР»[244]. Доводити ту «дружбу» мусить не «ведучий» народ, а ті, яких він веде. Отже, пише один з тисяч яничарів: «Треба підкреслити історичну традиційну дружбу азербайджанського народу до великого московського народу. Наприклад, азербайджанський поет ХІІ ст. Хагані Шірвані присвятив кілька своїх віршів родичеві галицького князя Ярослава»[245]. Українці кепкують: «Він і я родичі: як мій сват горів, то він руки грів». Біда лише яничарові, що його народ пам’ятає про сорокарічну війну азербайджанського народу з московським, про втечу 40% народу, коли Московщина загарбала Азербайджан; про те, що твори того ж Шірвані заборонені в СРСР, і про багато ще іншої «дружби» пам’ятає.
Але навіть на безпечній чужині московський духовий раб пише: «Утотожнення більшовизму з московським народом уважаємо: або продуктом шовіністичного засліплення, або маневром на відвернення уваги від головного ворога — більшовиків»[246]. Це написано 1956 року. Кістки закатованих, знищених голодом 15 мільйонів українців з болю перевертаються в могилах. Московською блекотою отруєні «верные
