Країна Моксель, або Московія. Книга 3 - Володимир Броніславович Бєлінський

Причиною «привілею» стала андова клятва Сартака й Олександра. І, як бачимо, про ту клятву Батиєвого сина було відомо всім в імперії задовго до 1246 року.

Швидше за все, окрім андової спорідненості, існувала й кровна спорідненість. Тому що Олександр, так званий Невський, до 1252 року постійно перебував при родині хана Батия і, звичайно, саме в Орді одружився. А оскільки Батий був зацікавлений у тому, щоб мати віддане оточення і розумних підданих, а Олександр, швидше за все, до таких належав, то й мав честь бути одруженим із жінкою з роду Бату–хана.

Саме про таку спорідненість свідчить смерть батька Олександра Невського — Ярослава Всеволодовича в далекому Каракорумі від рук матері Великого Хана — Туракіни. Палаючи ненавистю до Батия, який принизив її сина Гуюка, Туракіна хоча б у такий спосіб помстилася ханові Бату. Тому що іншими мотивами не можна пояснити вчинок імператриці. Її статус і честь не допускали можливості принизливо бруднити руки об простого смертного. Для впливу на підданих і рабів імператриця мала слуг.

Таємниця роду Бату–хана була відомою Менгу–Тимурові, його внуку. Ось чому він запросив на зустріч своїх двоюрідних братів: Дмитра, Андрія та Даниїла. До речі, Данило 1272 року ще був хлопцем і, не будучи спорідненим з Менгу–Тимуром, не удостоївся б честі бути прийнятим ханом. Сподіваюся, це більш ніж очевидно.

Швидше за все, в 1272 році ще жива була мати цих трьох «принців роду Чингісидів по жіночій лінії». І зрозуміло, що саме вона представляла синів Олександра Невського, які були племінниками Менгу–Тимура, в ханському палаці.

Я не знаю, хто подав ханові ідею закласти в ростово–суздальській землі нове поселення — Москву — з наступним призначенням «на її стіл» молодшого з синів Олександра — Данила. Ймовірно, то була ідея спільна: і Менгу–Тимура, і дочки хана Батия, і Великого володимирського баскака, і «царського двору». Бо мати прямих спадкоємців «ханської крові» і не скористатися цим, щоб назавжди закріпитися в землі Моксель, було б непростимою помилкою з боку ханської влади. Тим більше, що в ті роки і пізніше хани Золотої Орди повсюдно закладали нові поселення, «ями» і міста, стягуючи в державу кращих майстрів. Про це свідчили всі історики й мандрівники того часу, які побували в Золотій Орді.

Зрозуміло, московські історики про подібний розвиток своєї землі та свого народу говорити соромилися.

Але, звинувачуючи і тавруючи так званих «татаро–монголів», змушені були ронити слова істини.

Послухайте, що в ті роки творилося на території теперішніх Курської, Воронезької та Липецької областей. Кілька простих, з життя взятих оповідей 1270–1290 років. Відчуйте дух часу єдиної держави — Золотої Орди. Адже подібне коїлося і на московській, і на тверській, і на рязанській землях. Тільки це замовчували або ж перебріхували події задля «фальшивої величі Москви».

Тоді у цій землі правив баскак Ахмат Хівинець, який, мабуть, свою ставку тримав у Курську. Хоч були й місцеві два князі — Олег та Святослав. Перший із них сидів у «Рильську і Ворголі», а другий — «у Липецьку». «…Ахмат Хівинець, взявши на відкуп данину Татарську… гнобив народ, не виключаючи ні Бояр, ні Князів і завів поблизу Рильська дві слободи, куди прибивалися розмаїті негідники, щоб, отримавши його покровительство, грабувати навколишні поселення. Олег, за згодою Святослава, поскаржився на це Ханові Талабузі, який дав йому загін Моголів і велів розорити слободи Ахметові; Князі ж, виконуючи ретельно наказ його, вивели звідти своїх втікачів, а інших у кайдани закували»[41, том IV, с. 231].

Ми спостерігаємо живу картину того часу: і втікачі, і влада місцевого ханського баскака, і бажання хана навести лад у своїх володіннях, і заснування баскаком нових поселень.

Нагадаю читачам: після смерті Менгу–Тимура у Золотій Орді панував «розбрат», коли піднісся темник Ногай і почав втручатися у вирішення державних справ. Ногай належав до заслужених людей Орди. Ось що про нього пише казахський вчений Калібек Даніяров:

«Ногай — легендарний герой Улиса Жоші — Золотої Орди. Будучи сином старшої сестри Батий–хана і великого воєначальника з роду Мангит, Ногай під час походів… Батий–хана показав себе талановитим воєначальником і батиром. Переможець лицарського війська під Легницею, він першим вийшов до Балтійського моря» [57, с. 107–108].

Слід зауважити, що князі майбутньої Московії ніколи порядністю не відзначалися. І в нашому випадку М. М. Карамзін вимушено визнав: «…легковажний Святослав, ще до Олегового повернення з Орди, тривожив Баскакові поселення нічними нападами, схожими на розбій» [41, том IV, с. 231].

Так писали російську історію: коли грабував баскак Ахмат — це кваліфікувалося як «розбій», коли ж князь–Рюрикович — це було лише «схоже на розбій». Своїх в усьому намагалися виправдати, запускаючи в оповідь так званий «доважок брехні».

Зрозуміло, Ногай за подібну брехню покарав обох князів — і Олега, і Святослава. Ось як подав матеріал М. М. Карамзін:

«Чи міг Князь двох або трьох нікчемних містечок думати про спротив? Олег утік до Хана Талабуги, Святослав — у ліси Воронезькі, а Моголи, розоривши Курське володіння, схопили 13 Бояр, а також кілька подорожніх, і передали їх, закутих, у жертву злобному Баскакові. Він злочинно умертвив перших, відпустив подорожніх і, подарувавши їм закривавлену одіж страчених Бояр, сказав: «ходіть із землі в землю і гучно оголошуйте: таке буде кожному, хто насмілиться образити Баскака!» [41, том IV, с. 231].

Цікаво відзначити, що хан Золотої Орди Талабуга підтримав справедливість і в новій ситуації, бо, повернувшись від хана, князь Олег сказав своєму братові:

«Ми були праві, а тепер стали винні. Справа твоя є повторним розбоєм, який найбільш ненависний Татарам і в самій нашій вітчизні нетерпимий. Належало вимагати суду від Хана, ти ж не хотів їхати до нього, ховаючись у темряві лісів як злодій. Моя совість чиста. Іди, виправдайся перед Царем»[41, том IV, с. 232].

Як не намагалися хани Золотої Орди привчити князів «Залешанської землі» до закону і порядку, їм цього так і не вдалося зробити до розпаду держави. Потреба в розбої та бандитизмі, в підступності і лукавстві в усі часи була притаманна правителям тієї землі. Але якщо М. М. Карамзін відкрито говорив про ці явища, властиві курським та липецьким князям, то коли переходив до розповіді про діяння московських князів, намагався знайти їм пояснення або виправдання. У М. М. Карамзіна за московитами стояла історична необхідність, швидше — історична правда. Навіть за запеклими негідниками.

Подаючи вищенаведений