Співучасть у злочині - Ігор Іванович Митрофанів

злочині пропонує розуміти об’єктивно існуючий генетичний зв’язок між інтегрованими діями співучасників і наслідками, що наступили, коли такі дії є системною причиною, а наслідок за необхідності (але не випадково) закономірно є результатом цих дій. Із цього можна зробити висновок, що дії окремого співучасника не повинні розглядатися як самостійна причина чи умова загального наслідку. При вчиненні злочину за співучасті інтегровані дії співучасників мають системний характер і тому є системою причиною наслідку, що наступив. Виокремлювати з інтегрованих дій співучасників дії виконавця (та й будь-якого іншого співучасника), назвавши тільки їх причиною, не можна.

Причина злочинного наслідку — не дії окремого співучасника, а взаємосприяння співучасників[264]. Як справедливо зазначає А. В. Шеслер, причинний зв’язок між діями кожного із співучасників і загальним для них злочинним наслідком може мати різний характер. Він є прямим лише у разі групового посягання, якщо дії кожного із співвиконавців містять реальну можливість настання злочинного наслідку. За співучасті з юридичним розподілом ролей прямий причинний зв’язок є тільки між діями виконавця і злочинним наслідком, причинний зв’язок між діями інших співучасників і злочинним результатом є опосередкованим, оскільки їхні дії впливають на злочинний наслідок через діяльність виконавця[265].

У деяких випадках причинний зв’язок між діями виконавця, який допустив ексцес, та іншими співучасниками існує. Маються на увазі випадки вчинення виконавцем злочину при кваліфікуючих обставинах, що не охоплюються умислом інших співучасників, або за їх відсутності, що також не охоплюється їхнім умислом. Наприклад, якщо співучасники замишляли й підготували вбивство, а виконавець вчинив убивство з особливою жорстокістю. У такій ситуації співучасники несуть відповідальність за закінчене вбивство без обтяжуючих обставин, вчинене за співучасті, особлива жорстокість ставиться у вину тільки виконавцю[266].

У радянській юридичній літературі висловлювалися думки, відповідно до яких у подібних випадках співучасникам завжди слід ставити у вину зазначені обставини. Так, А. Н. Трайнін зазначав, що підбурювач може і не знати, коли і де особа, яку він схилив до вчинення злочину, цей злочин вчинить. Незнання способу вчинення злочину виконавцем має таке ж значення; це незнання також не виключає умислу співучасника (підбурювача чи пособника), не виключає, отже, відповідальності співучасника за вчинений виконавцем злочин, хоча спосіб вчинення і був би спеціально передбаченим у законі як кваліфікуюча обставина[267].

Традиційно вважається, що відхилення діяльності виконавця від того, до чого його схилили організатор чи підбурювач, або чому сприяв пособник, є можливим лише щодо об’єкта чи об’єктивної сторони складу злочину[268], тобто ексцес виконавця стосується лише об’єктивної сфери. Однак ексцес виконавця злочину є можливим і в суб’єктивній сфері (наприклад, зміна мотивів і мети вчинення злочину). Так, до вбивства, підготовленого всіма співучасниками злочину, додаються корисливі мотиви виконавця. При цьому подібні відхилення у суб’єктивній сфері повинні мати кримінально-правове значення і тягти кримінально-правові наслідки. Слід зазначити, що в ч. 5 ст. 29 КК України йдеться лише про «злочин», тобто законодавець виключає випадки, коли, наприклад, вчиняється протиправне діяння, яке через малозначність не становить суспільної небезпеки, тобто не заподіяла і не могла заподіяти істотної шкоди фізичній чи юридичній особі, суспільству або державі. Таким чином, у широкому значенні під ексцесом слід розуміти вчинення будь-яких дій, що виходять за межі умислу співучасників, а в кримінально-правовому розумінні має значення тільки діяння, що визнається злочином.

При цьому ексцес виконавця злочину необхідно відрізняти і від такої зміни погодженого варіанту поведінки, що, власне кажучи, не виходить за межі задуму співучасників і стосується обставин, які не впливають на юридичну оцінку злочину. Якщо виконавець вбивства замість запланованого використання вогнепальної зброї застосує ніж або виконавець крадіжки викраде майно зі складу, хоча домовлявся вилучити його через прилавок магазина, межі угоди співучасників, власне кажучи, не порушуються. Нового або того ж, але небезпечнішого злочину не вчиняється, тому й ексцесу виконавця не виникає[269].

Іншою ознакою ексцесу є суб’єктивна ознака — відсутність вини співучасників. У кримінально-правовій теорії існують різні визначення вини. Традиційно сутність вини в українському праві розглядається через призму інтелектуального і вольового елементів. Інтелектуальний елемент вини має відображально-пізнавальний характер і полягає, насамперед, в усвідомленні особою суспільної небезпечності діяння і передбаченні можливості настання в результаті його вчинення суспільно небезпечних наслідків. Вольовий елемент вини полягає у свідомій спрямованості особою своїх дій, тобто в бажанні настання суспільно небезпечних наслідків, або свідомому їх допущенні, або байдужому до них ставленні, або розрахунку на їх відвернення, або в неуважності і необачності, виявлених особою в поведінці, що передує настанню суспільно небезпечних наслідків. Співвідношення названих інтелектуального і вольового елементів дозволяє визначити злочинну поведінку особи як умисну чи необережну[270].

Сьогодні більшість учених визнають, що співучасть має місце тільки у злочинах, вчинених умисно. При цьому одні дослідники визнають співучасть тільки при прямому умислі (О. А. Арутюнов, Л. Д. Гаухман,