Брама Європи. Історія України від скіфських воєн до незалежності - Сергій Миколайович Поганий
Заснування нового університету в Києві (третього на українських землях після Львівського й Харківського) було важливим поворотним пунктом в історії регіону. Основною метою університету була підготовка місцевих кадрів для поширення російського впливу й пропаганди російської самосвідомості на Правобережжі. Крім того, уряд створив археологічну комісію, завданням якої був збір та публікація рукописів і документів, які мали встановити, що Правобережна Україна, Поділля та Волинь історично були російськими землями. Усе почалося, як і планувалося. Місцеві таланти, в основному нащадки козацьких старшин та сини священиків і дрібних урядовців з колишньої Гетьманщини, приїхали до Києва, щоб долучитися до роботи нових інституцій та взяти участь в інтелектуальній боротьбі з традиційними польськими ворогами козацтва. Але до кінця 1840-х років імперська влада опинилася в небезпечній для неї ситуації: університет та археографічна комісія, задумані як бастіони боротьби з поляками за російську самосвідомість, стали розсадниками нової самосвідомості й нового націоналізму.
У лютому 1847 року студент права Київського університету Олексій Петров звернувся до Київського навчального округу з доносом на таємне товариство, метою якого було перетворити Російську імперію на республіку. Слідство, розпочате за заявою Петрова, викрило підпільне братство Святих Кирила та Мефодія, назване на честь християнських місіонерів, які передали слов’янам не лише нову релігію, а й новий алфавіт. До його складу увійшли професор історії Київського університету Микола Костомаров (пізніше він стане засновником модерної української історіографії) та новопризначений викладач малювання Тарас Шевченко. Народжений у сім’ї російського дворянина у Воронезькій губернії, на кордоні зі Слобідською Україною, Микола Костомаров часто підкреслював, що його мати була українською селянкою. Він не дуже згадував про батька, оскільки в середині XIX століття київські інтелектуали цінували вихідців із селянства, бо всі вони хотіли працювати на народ і бути до нього якомога ближче.
Жоден із членів братства не мав кращих народницьких характеристик, ніж побратим Костомарова Тарас Шевченко. Народжений 1814 року в сім’ї селян-кріпаків у Правобережній Україні, молодий Шевченко потрапив до двору багатого польського поміщика та вперше вирушив до Вільна, а потім до Санкт-Петербурга як член його прислуги. Там Шевченко проявив себе як художник. Інший український художник у Санкт-Петербурзі, Іван Сошенко, «відкрив» його, коли він малював у знаменитому Літньому саду міста. Шевченка познайомили з деякими провідними діячами тогочасної російської культури, у тому числі Василем Жуковським (найбільш відомим у Росії поетом до Пушкіна) і засновником російського романтичного мистецтва Карлом Брюлловим. Робота Шевченка, його особистість та життєва історія справили таке враження на творчу спільноту Санкт-Петербурга, що її представники вирішили будь-що звільнити його з кріпацтва. Вони купили його свободу за 2500 рублів — вражаючу суму як на той час; кошти взяли, продавши з аукціону портрет Жуковського, що його спеціально для цього намалював Брюллов.
Шевченко став вільною людиною в 24 роки. Він виявився не тільки талановитим художником, але й видатним поетом. 1840 року, за два роки після здобуття свободи, Шевченко опублікував свою першу збірку віршів під назвою «Кобзар». Ця назва стане його другим ім’ям для наступних поколінь. Хоча збірку й видали в Санкт-Петербурзі, написана вона була українською мовою. Чому Шевченко, який залишив Україну ще підлітком і виховався у Петербурзі як особистість, художник та поет, вирішив писати українською, а не російською — мовою петербурзьких вулиць та художніх салонів?
Серед безпосередніх причин можна назвати вплив на Шевченка його українських знайомих у Санкт-Петербурзі, які допомогли йому звільнитися. Один із них, уродженець Полтави на ім’я Євген Гребінка, якраз завершував український переклад поеми Олександра Пушкіна «Полтава» (1709). Здається, Гребінка твердо вірив, що українці повинні мати літературу, у тому числі перекладні твори, написані власною мовою. 1847 року Шевченко пояснив, чому пише українською, у передмові до нового видання «Кобзаря»:
«Великая туга осіла мою душу. Чую, а іноді і читаю: ляхи дрюкують, чехи, серби, болгаре, чорногори, москалі — всі дрюкують, а в нас анітелень, неначе всім заціпило. Чого се ви так, братія моя? Може, злякались нашествія іноплеменних журналістів? Не бійтесь, собака лає, а вітер несе. ...А на москалів не вважайте, нехай вони собі пишуть по-своєму, а ми по-своєму. У їх народ і слово, і у нас народ і слово. А чиє краще, нехай судять люди»[25].
Шевченка не переконував приклад Миколи Гоголя, уродженця колишньої Гетьманщини, який став засновником сучасної російської прози, з його книгами на українські теми, у тому числі «Тарасом Бульбою». «Вони здаються на Гоголя, що він пише не по-своєму, а по-московському, або на Вальтер Скотта, що й той не по-своєму писав», — писав Шевченко. Ці приклади його не переконували. «Чому В. С. Карадж[ич], Шафар[ик] і іниє не постриглись у німці (їм би зручніше було), а остались слов’янами, щирими синами матерей своїх, і славу добрую стяжали?» — писав він про провідних діячів сербського та словацького культурного рухів. «Горе нам! Но, братія, не вдавайтесь в тугу, а молітесь Богу і работайте разумно, во ім’я матері нашої України безталанної».
Шевченко написав ці слова після того, як покинув Санкт-Петербург і переїхав до України, де спілкувався з членами Кирило-Мефодіївського братства. Якщо ми не знаємо, чому Іван Котляревський, засновник сучасної української літератури, писав українською мовою, Шевченко в передмові до Кобзаря не залишив жодних сумнівів щодо власних мотивів та мотивів його друзів і послідовників. Вони черпали натхнення в панслов’янському русі на початку XIX століття, що став відповіддю на пангерманізм тієї епохи. Вони вважали, що Україна відстає в розвитку своєї мови, літератури й культури, але також припускали, що мають що запропонувати іншій частині слов’янського світу, якщо тільки її сини, такі як Гоголь, поставлять свій талант на службу власній країні. Вони уявляли Україну вільною республікою в ширшому слов’янському союзі.
Микола Костомаров написав програмний документ братства під назвою «Книга буття українського народу». Костомарова надихнула «Книга народу польського й польського пілігримства», що в ній Адам Міцкевич представляв польську історію як історію месіанських стверджень та страждань польського народу. За Міцкевичем, польський народ повстане з могили та врятує всі поневолені народи. Костомаров призначав цю роль для України, чиї козацькі витоки робили її унікально демократичною та егалітарною: на відміну від росіян, українці не мали царів і, на відміну від поляків, не мали шляхти. Члени Кирило-Мефодіївського братства оспівували козацьке минуле, прагнули скасування кріпацтва і виступали
