Третя світова: Битва за Україну - Юрій Георгійович Фельштинський

Київська Русь — це колиска православного християнства: тут у 988 році князь Володимир охрестив своїх підданих. На чолі Церкви стояли митрополити, що призначались Костянтинопольським патріархатом. Син Володимира — Ярослав, відомий у світі як Ярослав Мудрий, зумів зберегти кордони Київської Русі, розвинути торгові зв’язки з візантійцями, хазарами, скандинавами, народами Європи та Азії. Вважаючи династичні шлюби важливим елементом середньовічної дипломатії, Ярослав Мудрий, якого жартома називають «тестем Європи», був одружений на Інгігерді — дочці шведського короля Олава, зумів успішно видати заміж і своїх дочок: Анастасію — за угорського короля Андраша, Єлизавету — за норвезького короля Гардрада, а Анну, відому як Анна Київська, — за французького короля Генріха І (Анна стала королевою Франції). Відповідно Ярослава Мудрого справедливо можна вважати одним з перших прибічників інтеграції України до Європи.

Взагалі, за період існування Київської Русі, включно до її розвалу, можна нарахувати більше 100 династичних шлюбів, левову частку яких складали русько-польські шлюби, русько-половецькі, русько-угорські, візантійські, німецькі, литовські, болгарські, норвезькі, англійські, австрійські та хорватські. Як бачимо, вже тоді Київ прагнув приєднатися до Європи.

Після смерті Ярослава Мудрого розпочалися міжусобні війни між князями окремих удільних князівств Київської Русі. І хоча Володимиру Мономаху вдалось ненадовго укріпити центральну владу, дезінтеграція Русі виявилась незворотною. До того ж половці здійснювали постійні набіги на південні кордони Київської Русі, і значна частина населення була змушена шукати спасіння на більш спокійних ростово-суздальських землях, де були засновані нові міста. В російській історії замовчується той факт, що коаліція з одинадцятьох руських князів, очолювана Мстиславом Андрійовичем, сином володимиро-суздальського князя Андрія Боголюбського, взяла штурмом Київ у 1169 році й піддала його дводенному нищенню. Як свідчать джерела, два дні суздальці, смоляни та половці грабували та спалювали «мать городов русских». Велику кількість киян взяли в полон. Із монастирів та церков воїни антикиївської коаліції забирали не лише дорогоцінності, але й святині: ікони, хрести, дзвони та ризи. Половці підпалили найстаріший у київських землях Печерський монастир. Софійський собор, що мав статус кафедрального храму митрополії, був пограбований нарівні з іншими храмами. «И было в Киеве у всех людей стоны, и печаль, и скорбь неутешимая».

У Києві укнязився молодший брат Андрія Боголюбського Гліб, сам Андрій залишився у Володимирі, що став новим центром великокнязівської влади. Саме туди, незабаром після взяття Києва ханом Батиєм, переїхав київський митрополит Максим, опісля чого Київ втратив свій статус загальноруської столиці. У 1362 році місто остаточно було приєднане до Литви[6].

Галицько-Волинське князівство (1199–1392 рр.) та період польсько-литовського правління (1385–1795 рр.)

Одним з найбільших князівств періоду роздрібнення Київської Русі було Галицько-Волинське князівство, що нараховувало 116 тис. кв. км та більш як 200 тисяч населення. Князівство охоплювало галицькі, перемишльські, звенигородські, волинські, луцькі, поліські та холмські землі, а також території сучасних Поділля, Закарпаття та Молдови. Князь Данило Галицький навіть прийняв титул «короля Русі» від папи римського Інокентія IV. Незважаючи на васальні відносини з Золотою Ордою, Галицько-Волинське князівство проводило самостійну зовнішню політику у Центральній та Східній Європі, конкуруючи з Польським та Угорським королівствами, а також з князівством Литовським, підтримуючи партнерські відносини з Римом, Священною Римською імперією та Тевтонським орденом.

У 1321 році литовський князь Гедимін після битви на ріці Ірпінь остаточно розбив війська київських князів та захопив Київ, підкоривши собі також Білгород та Переяслав, що опинилися під владою Литви майже на 200 років. В Галичині під тиском місцевих бояр від влади був відсторонений князь Володимир Львович, останній представник династії Рюриковичів, а його трон посів Болеслав Тройденович, відомий як Юрій Галицький, одружений з дочкою литовського князя Гедиміна, котра була ще й сестрою дружини польського короля Казимира ІІІ. У 1387 році Казимир ІІІ приєднав до Польщі Галицьку та Холмську землі. Буковина в 1359 році відійшла до Молдавського князівства, а Закарпаття стало частиною Угорського королівства. Проте в 1392 році Галицько-Волинське князівство було поділене між Королівством Польським та Великим князівством Литовським. Таким чином землі сучасної України в ХІІІ-XIV століттях були розділені між сусідніми державами.

Трохи раніше, після підписання Кревської унії 1385 року, що започаткувала союз Польщі з Литвою, литовський князь Ягайло одружився з польською королівною Ядвігою та став польським королем (взявши ім’я Володислав), нащадки якого володарювали в обох державах наступні три століття. Володислав ІІ та Ядвіга сприяли прийняттю католицизму в Литві. Проте не всі православні князі сприйняли зближення з Польщею, внаслідок чого впродовж ста років відбулось аж три громадянські війни. Як результат, деякі українські міста — Київ, Львів, Володимир-Волинський — отримали самоврядування, так зване «магдебурзьке право». Насильницьке насадження католицизму призвело до приєднання Чернігівських земель до Великого Московського князівства під прапором православ’я[7].

Після Люблінської унії 1569 року в результаті об’єднання була остаточно утворена конфедерація з двох держав — Польщі та Литви, відома в історії під назвою Речі Посполитої (1569–1795), на чолі з монархом (Королем польським та Великим князем литовським) та сеймом. В ній встановився політичний режим так званої «шляхетської демократії». Новоявлені шляхтичі (привілейований стан — польське дворянство) активно обживали багаті та незалюднені землі України. З’явилися великі латифундії — Замойських, Жолкевських, Калиновських, Конецпольських, Потоцьких, Вишневецьких, Браницьких та інших шляхтичів.

За весь період свого існування Річ Посполита пережила три поділи, аж доки у 1795 році вона не була розділена між Росією, Прусією та Австрією. Прусії дісталася столиця країни та основна частина старопольських земель; Австрії — Краків та Люблін з прилеглими територіями, в тому ж переліку й вся Галичина; Росії — західнобілоруські та західноукраїнські землі (без Львова), більша частина Литви та Курляндія. Решта литовських земель, що раніше входили до складу польського королівства (в тому ж переліку і Сувалки), відійшли до Прусії. Проте в наступні століття неодноразово здійснювалися спроби відновити Річ Посполиту. Зокрема у 1807 році Наполеоном було створено Варшавське герцогство. У 1920-і роки Юзеф Пілсудський висунув доктрину «од можа до можа» — конфедерації Польщі, Литви, Білорусі та України. До речі, сучасна Польща називає себе спадкоємницею Речі Посполитої[8].

Запорізьке козацтво та Гетьманщина

Вельми показовим прикладом в історії України є історія козацтва. У XV столітті велика кількість земель в південній частині України була