Від диктатури до демократії - Джин Шарп

Можна піддавати сумніву твердження, що правда завжди лише на одному боці. Цілком можливо, що демократи просто не зрозуміли диктаторів, які діяли так чи інакше за складних обставин, насправді керуючись добрими намірами. Хтось вважає, що диктатори й самі б радо виплуталися зі складної ситуації, в якій опинилася країна, якщо б отримали якесь заохочення чи стимул. Сумнівно, що для них буде прийнятною формула «виграш або виграш», яка передбачає вигоду для всіх сторін. Ризики та втрати від подальшої боротьби непотрібні, як і сама боротьба, якщо демократична опозиція прагне вирішити конфлікт лише мирним шляхом за допомогою переговорів (інколи навіть маючи підтримку досвідчених експертів або урядів інших держав). Хіба це не кращий спосіб, аніж виснажлива боротьба, хай навіть не збройна, а у формі ненасильницького спротиву?

Переговори — дуже дієвий засіб врегулювання конкретних питань під час конфлікту, яким не слід нехтувати. За деяких обставин, коли на карту поставлено не надто багато, і тому компроміс цілком прийнятний, переговори можуть бути важливим засобом вирішення конфліктної ситуації. Це можна яскраво продемонструвати на прикладі страйку робітників з вимогою підвищення заробітної плати: в процесі переговорів зрештою буде досягнено щось середнє між тим, що попередньо пропонували чи вимагали сторони. Однак трудові конфлікти з офіційними профспілками відрізняються від конфліктів з жорстоким режимом, коли на карту поставлено політичну свободу.

Якщо конфліктні питання є життєво важливими і зачіпають релігійні принципи, права людини або майбутнє суспільства загалом, досягти їх взаємовигідного врегулювання шляхом переговорів не вдасться, адже щодо певних засадничих принципів компроміс неможливий. Їх можна адекватно захистити тільки в разі перерозподілу влади на користь демократів. А такий перерозподіл досягається лише в процесі боротьби, але аж ніяк не переговорів. Звісно, не слід вважати, що до переговорів взагалі не варто вдаватися. Річ у тім, що за відсутності міцної демократичної опозиції повалити з їх допомогою сильну диктатуру нереально. Зрештою, іноді переговорний варіант повністю виключається, адже диктатори, посівши міцні позиції, можуть просто відмовитися йти назустріч своїм опонентам-демократам. Або ж останні щезнуть без сліду вже тоді, коли переговори розпочнуться.

Часто окремі особи чи групи, схильні протистояти диктатурі за допомогою переговорів, керуються добрими намірами. Їх можна зрозуміти, особливо, коли збройній боротьбі проти брутального режиму не видно кінця. У такому разі весь народ, незважаючи на політичні переконання, прагне миру. Схоже, демократичні сили особливо схильні до переговорів у тих країнах, де диктатори мають яскраво виражену військову перевагу, і терпіти далі руйнування та втрати серед власного народу вже несила. За таких умов дуже спокусливим видається інший шлях захисту демократичних цінностей, який також передбачатиме припинення насильства.

Звичайно, пропозиція з боку диктаторів розпочати мирні переговори з демократичною опозицією виглядає підозріло, адже вони й самі можуть в одну мить припинити жорстокість, не нав’язуючи війну своєму народові. За власною ініціативою, без будь-яких торгів, вони могли б, відновивши повагу до людських прав та гідності, звільнити політичних в’язнів, покласти край тортурам, припинити військові операції, зректися влади і вибачитись перед народом.

Коли диктатура досить сильна, однак рух опору її дратує, вона може під маскою «миру» домовитися з опозицією про капітуляцію. Заклик до переговорів звучатиме зворушливо, однак у них може критися серйозна загроза. Якщо ж, навпаки, опозиція винятково сильна, а режим перебуває під загрозою, диктатори здатні скористатися переговорами, щоб якомога довше зберегти контроль і владу. Демократи в жодному разі не повинні сприяти диктаторам у досягненні їхніх цілей. Слід пам’ятати про пастки, які представники правлячого режиму навмисно готуватимуть в процесі переговорів. Заклик до переговорів з принципових питань політичних свобод може бути просто спробою диктаторів схилити демократів до мирної капітуляції, і тоді жорстокості диктатури не буде кінця. Під час конфліктів такого типу єдино прийнятна роль переговорів полягає в тому, щоб наприкінці вирішальної боротьби забезпечити переможеному диктаторові можливість безпечно дістатися міжнародного аеропорту.

Така характеристика переговорного процесу може видатися надто жорсткою. Що ж, спробуємо розвіяти деякі романтичні погляди. Насамперед необхідно тверезо оцінювати механізм ведення переговорів.

Насправді «переговори» не передбачають, що представники обох сторін зустрінуться на рівноправних засадах і будуть врегульовувати розбіжності, які призвели до конфлікту між ними. Треба запам’ятати дві речі: по-перше, майбутні домовленості аж ніяк не визначатимуться відносною справедливістю щодо поглядів та цілей сторін конфлікту; по-друге, вони значною мірою будуть залежати від силового потенціалу кожної з них.

Слід врахувати декілька складних питань. Що може в підсумку отримати кожна зі сторін, якщо інша не погодиться на досягнення домовленості за столом переговорів? Що робити, коли після укладення угоди інша сторона порушує її, продовжуючи використовувати для досягнення власних цілей всі наявні ресурси, незважаючи на домовленості?

Критерієм досягнення згоди під час переговорів є не оцінка позитивних і негативних аспектів проблеми. Їм можна приділяти багато уваги, проте насправді результат переговорів залежить від оцінки абсолютного та відносного силового потенціалу сторін конфлікту. Як демократи можуть забезпечити те, щоб, принаймні, їхні мінімальні вимоги не були відхилені? І на що підуть диктатори з метою збереження свого контролю та знешкодження демократичних сил? Іншими словами, досягнена домовленість більшою мірою буде наслідком порівняльного аналізу і правильної оцінки кожною зі сторін силових потужностей суперника та можливих наслідків відкритого протистояння.

Необхідно також врахувати, на які поступки готова піти кожна сторона з метою укладення угоди. Успішні переговори завершуються компромісом, усуненням розбіжностей. Кожна зі сторін частково досягає бажаного і частково поступається своїми попередніми цілями. Чим же можуть пожертвувати продемократичні сили за умов винятково жорсткої диктатури? Які умови диктаторів вони повинні приймати? Може, їм варто забезпечити останнім (хай це буде політична партія або військове угруповання) легітимізоване конституційним шляхом постійне місце у новоствореному уряді? Яка ж це, зрештою, демократія?