Країна Моксель, або Московія. Книга 1 - Володимир Броніславович Бєлінський

Прочитавши ті слова, поставимо просте запитання: хто ж заснував і побудував ці тисячі фінських міст і сіл від Оки до Білого моря? Сподіваюся, жоден розсудливий великорос не заперечуватиме, що засновниками й жителями тих міст до XV–XVII століть були фінські племена, а зовсім не слов'яни.

Професор С. М. Соловйов, коли йому доводилося засуджувати спротив фінських племен князеві, мимоволі, як М. М. Карамзін і В. О. Ключевський, виказував у своїх книгах слова істини. Подібними словами, як цвяхами, він забивав труну облудної ідеї про слов'янське походження населення суздальської, а згодом московської землі.

Послухайте ці одкровення:

«Лише коли по смерті Боголюбського ростовці висловили свої вимоги, почалася відкрита боротьба між ними і братами Андрія, яка закінчилася поразкою ростовців. Не дивно, що боротьба була нетривала; звернувши увагу на розташування Ростова, важко припустити, щоб це місто було сильне, мало численне народонаселення внаслідок великої торговельної діяльності; важко припустити, щоб це місто, заховане своїми засновниками, фінською мерєю від живого шляху, від Волги, до сумного мертвотного озера, щоб це місто (Ростов Великий. — В. Б.) процвітало, як Новгород, Смоленськ, Полоцьк» [7, с. 224].

Ось вона — ключова істина!

Ростовсько-суздальська земля до приходу Рюриковичів зі своїми ватагами давно була заселена фінськими племенами. І сторонній князь тут, точнісінько як і серед слов'янських племен у Русі, кочував від одного селища до іншого, де приймуть.

Але С. М. Соловйов не обмежився цими словами істини. Він подав інші доволі прикметні описи суздальської землі. Усі «великоросійські історики» — ті, які писали за династії Романових, і радянські, з «піною на губах» насаджували

думку, що з утворенням ростовсько-суздальських князівств старі київські князівства і сам Київ одразу ж захиріли, а центр розвитку перемістився у Володимир, Ростов, Суздаль та ін. Мовляв, відбулося закономірне спадкоємне переміщення. Але це твердження — брехня Російської імперії!

Із появою Ростовсько-суздальського князівства, а пізніше Московського, ця забута Богом земля ще цілих п'ять сотень літ була найбільшою глибинкою Європи, диким краєм, який не мав ані найменшої можливості змагатися навіть із тодішнім розореним Києвом. І це не мої особисті твердження. Послухаймо ще раз завідувача кафедри російської історії Московського університету професора С. М. Соловйова:

«Занепало стародавнє вічове місто (мова про Ростов кінця XII століття. — В. Б.), і на півночі встановилося одноманіття: всі міста нові, незначні; Ростов занедбаний, Володимир не встиг іще піднятись як столиця великокнязівська, коли був розорений татарами і також занедбаний; великі князі живуть у своїх опричинах, у своїх спадкоємних містах… Міста є тут (на півночі, у країні Моксель. — В. Б.) переважно великими обгородженими селами…» [7, с. 224–225].

Саме такими були міста-села ростовсько-суздальської землі, цієї майбутньої Московії, а пізніше Великороси, у другій половині XIII століття. І заселені ті землі були фінськими племенами мурома, весь, мери, мещера, мокша, печора, мордва, марі та інші. Як бачимо, були це зовсім не русичі (слов'яни), а стародавня Фінська Вітчизна, яка спорудила на своїй споконвічній землі села-міста: Ростов, Суздаль, Муром та інші.

Дуже цікаве друге питання: хто ж заснував Москву і жив у Московії в XIII столітті?

Сподіваюся, читачі пам'ятають: Москва, згідно з великоросійською міфологією, як місцевість уперше згадується 1147 року. Великоросів ще немає й близько, навколо на тисячі кілометрів живуть мокша, мурома, меря і весь, а нас привчили до думки — Москву заснував руський князь Юрій Довгорукий, і жили в ній великороси. Така брехня «Історії держави Російської».

В. О. Ключевський продовжує цю думку:

«Так на цьому просторі і в східній смузі Європейської Росії зустрічаємо безліч рік, назви яких закінчуються на ва: Протва, Москва, Силва, Косва тощо. Лише в Ками можна налічити до 20 приток, назви яких мають таке закінчення. Va фінською означає вода. Назва самої Оки фінського походження: це — зросійщена форма фінського joki, що означає ріка взагалі. Навіть племінні назви мері й весі не зникли безвісти в центральній Великоросії: тут зустрічається чимало сіл і річок, які мають їхні назви. Повітове місто Тверської губернії Весьєгонськ отримало свою назву від весі Єгонської, що жила тут… Визначаючи за цими слідами у географічній номенклатурі межі розселення мері й весі, виявимо, що ці племена жили колись від злиття Сухони та Юга, від Онезького озера й ріки Ояті до середньої Оки, захоплюючи північні частини губерній Калузької, Тульської і Рязанської. Отже, руські переселенці, які приходили в Ростовський край, зустрічалися з фінськими тубільцями в самому центрі нинішньої Великоросії» [5, с. 42].

Не дорікатимемо професорові, який «узяв зі стелі» «російських переселенців», котрі «зустрічалися з фінськими тубільцями». Далі наведемо витяги з В. О. Ключевського, де він сам себе спростовує. Зараз — про великоросів. Ось які безперечні істини встановив професор:

а) весь великий край від Тули й Рязані на північ і схід у IX–XIII століттях належав фінським племенам: мурома, меря, весь, мокша, мещера та інші;

б) плем'я великоросів, або російський народ, як він сьогодні зветься, з'явилося близько XV–XVII століть серед муроми, мері, весі, мокші, мещери, звідки, згідно з автором, почало «розтікатися».

З історії, яку ніхто не збирається заперечувати, ми знаємо: в X–XIII століттях існувало Велике князівство Київське зі своїми удільними князівствами. І жили у Великому Київському князівстві зовсім не великороси і навіть не «простий російський народ», не «малороси», а слов'янські племена, і мали вони свої красиві назви: поляни, деревляни, сіверяни, дреговичі, дуліби, тиверці та інші.

Підтверджуючи цю думку, звернімося до В. О. Ключевського:

«Різноплемінне населення, що займало всю цю територію, увійшло до складу великого князівства Київського, або Російської держави. Але ця Російська держава ще не була державою російського народу, бо ще не існувало самого цього (російського. — В. Б.) народу: до половини XI ст. були готові лише етнографічні елементи, з яких потім тривалим і важким процесом виробиться російська народність. Усі ці різноплемінні елементи поки що були з'єднані суто механічно; зв'язок моральний, християнство поширювалося повільно і не встигло ще захопити навіть усіх слов'янських племен Російської землі: так, в'ятичі не були християнами ще на початку XII ст. Головним механічним зв'язком частин населення Російської землі була князівська адміністрація з її посадниками, данинами й митами. На чолі цієї адміністрації стояв великий князь київський» [6, с. 56].

Яка маніпуляція словами: нема «держави Російської», нема «народу російського», але автор без докорів сумління пише: «князівство Київське або Російська держава». Так у державну історію впроваджувалася велика брехня.

Ми цитуватимемо С. М. Соловйова, читатимемо М. М. Карамзіна, і скрізь — вимисел, брехня! Історія писалася з розрахунку на людину малограмотну.