Україна радянська. Ілюзії та катастрофи «комуністичного раю» - Геннадій Єфіменко

Після перемоги над Денікіним основними ставали економічні завдання. У Кремлі вважали, що вирішити їх можна в наказовому порядку, по-військовому. У січні 1920 р. Раднарком РСФРР затвердив правила, згідно з якими кожний громадянин підлягав призову до трудової повинності. При Раді оборони (з квітня 1920 р. — Раді праці й оборони, скорочено РПО) створювався Головний комітет зі здійснення трудової повинності (Головкомтруд). Всеукркомтруд у листі до ЦК КП(б)У формулював свої завдання так: «Необхідне правильне використання і розподіл робочої сили, особливо кваліфікованої; потрібне перекидання запасів робочої сили в ті галузі нашого господарства, які треба оживити в першу чергу». Зрозуміло, що за умови «перекидання запасів робочої сили» як поточного завдання говорити про пролетаріат як «гегемон революції» насправді не доводилося, хоча публічні гасла щодо нього не змінювалися.

Більшовицьке керівництво не мало змоги та бажання економічно стимулювати продуктивність праці, тому воно вирішило за військовим зразком перебудовувати якомога більшу частину виробничих відносин. 21 січня у Москві (7 лютого продубльовано в Україні Всеукрревкомом) було ухвалено рішення про створення Української ради трудової армії (Укррадтрударм). Цей орган створювався для керівництва терміновими заходами з відбудови економіки, що здійснювалися шляхом переведення військовиків з армій на виконання трудових повинностей.

Положення про Укррадтрударм було оприлюднене 10 лютого 1920 р. як спільне рішення РНК РСФРР та Всеукрревкому. У пункті 1 зазначалося: «В районі Півд-Західного фронту (Україна) утворюється Укррадтрударм». Окрім власне території УСРР зразка 1919 р., його діяльність охоплювала «Олександрівсько-Грушіський район колишньої Донської округи». Завданням цього органу вважалося «максимальне збільшення добування продовольства, палива, сирцю, встановлення трудової дисципліни в підприємствах, постачання підприємств робочою силою». В умовах будованої держави-комуни був потрібен дедалі більший апарат насильства, не менш потрібною була організована робоча сила. Тому в постанові зазначалося: «У розпорядження Укррадтрударму передаються військові частини, резервні або із запасних частин фронту (дивлячись по умовах), у розмірі не менше армії. Ці частини використовуються як робітнича сила або як знаряддя примусу зглядно на обставини».

Очолив цей орган «особливий уповноважений Ради оборони на правах голови — член Ради оборони т. Сталін». У перші два місяці існування керований Сталіним Укррадтрударм розгорнув активну діяльність і навіть вирішив по суті питання про зміну кордонів між РСФРР та УСРР. Саме рішенням Укррадтрударму від 15 березня 1920 р., яке після певних узгоджень із Кремлем було легалізоване в Україні постановою ВУЦВК від 16 квітня 1920 р., було усталено межі Донецької губернії УСРР, до складу якої з Росії було передано всю Таганрозьку округу та частини Донецької та Черкаської округ, що до революції входили до складу Області війська Донського (цю зміну та загалом процес формування українсько-російського кордону в 1917—1928 рр. див. вклейку, рис. VIII). Той же факт, що управління Укррадтрударму перебувало в Харкові і його діяльність обмежувалася територією України (після зміни кордонів 1920 р.), дозволяє назвати його органом центральної влади України.

Створення воєнізованих «загонів праці» було закономірною складовою комуністичного будівництва. Тим більше, що для такого кроку були певні об'єктивні підстави. Станом на початок 1920 р. поле воєнних дій значно звузилося, але, оскільки війна ще не була завершена, з демобілізацією звільнених червоноармійців бажано було ще почекати. Економіку треба було відновлювати, і тому рішення про залучення військових до праці було певною мірою навіть логічне. Власне, ідею таких рішень образно показували й на агітаційних плакатах.

Наявність великої кількості вільних червоноармійських рук були лише невеликим допоміжним аргументом на користь мілітаризації праці. На той час мілітаризована та примусова праця вбачалася багатьма більшовицькими діячами як органічний елемент будованого ними комуністичного суспільства. Л. Троцький 22 січня 1920 р. у газеті «Правда» опублікував тези, з яких випливало, що керівництво партії розглядає заходи щодо мілітаризації праці як метод здійснення зафіксованої в Конституції загальної трудової повинності. Роз'яснюючи тези, Троцький наголошував: «Мілітаризація праці в тому основному значенні є неминучим основним методом організації робочих сил, їх примусовим групуванням відповідно до потреб соціалізму, що будується».

Курс на примусовість і мілітаризацію праці зустрів чимало опонентів, особливо в Україні. На IV партконференції КП(б)У навколо проблеми мілітаризації спалахнула гостра боротьба. Більшість делегатів солідаризувалася з опозиційними до лінії Леніна—Троцького прихильниками «демократичного централізму» («децисти»). Вони протестували проти вживання терміна «трудовий дезертир» і засуджували каральні заходи в боротьбі з цим явищем: створення штрафних команд, ув'язнення у концтабори тих, хто ухилявся від нав'язуваної праці тощо. Однак, незважаючи на те що на Всеукраїнській конференції КП(б)У децисти отримали більшість, потяг мілітаризації вже зрушив з місця, оскільки у Москві перемогла точка зору Леніна—Троцького. Теоретичну закономірність та практичну потребу примусу обґрунтував Микола Бухарін: «Пролетарський примус в усіх своїх формах, починаючи з розстрілів і закінчуючи трудовою повинністю, є... методом вироблення комуністичного людства із людського матеріалу капіталістичної епохи».

В оприлюдненій 23 березня 1920 р. «Тимчасовій постанові уповноваженого Наркомату праці і соціального забезпечення» зазначалося, що «всі здатні до праці городяни УСРР від 16 до 50 років не мають права відмовлятися від праці, запропонованої їм підвідділом підрахунку і розподілу або його агентами». За недостатньої кількості працівників тієї чи іншої спеціальності або чорноробів спеціальні комісії з проведення трудової повинності мали право надсилати на цю роботу безробітних інших професій. За потреби вони мали право перекидати робочу силу в інші місцевості, і в цьому випадку робітники не мали права відмовитися від переїзду. Відзначалося, що за умови порушення вказаних настанов «накладається кара в адміністративному порядку аж до передання в карні трудові частини та арешту строком до 2 тижнів». При цьому безробітні позбавлялися ще й права на допомогу на період до 3 місяців.

Детальніше процедура розроблялася в інших постановах. Для залучення до праці на всіх рівнях (від місцевого селищного чи міського до Всеукраїнського) створювалися комітети 3 трудової повинності. 11 квітня 1920 р. було опубліковано тимчасове положення «Про Всеукраїнський комітет загальної трудової повинності». Права ухилятися від праці не мав ніхто.

4 липня 1920 р. у пресі було оприлюднено положення Всеукраїнського комітету праці «Про примусове притягнення осіб, не зайнятих громадсько-корисною працею», яким детально регулювалося це питання. На різних рівнях влади утворювалися комісії із представників ВУЧК, НКВС, Наркоматів юстиції, праці, які мали виявляти осіб, не зайнятих «громадською корисною працею», тобто тих, хто «живе на нетрудовий доход», «ще не має певних занять», незареєстрованих безробітних та кустарів, «фіктивних учнів» та «радянських службовців, що займаються сторонніми справами в робочий час і