Що таке антична філософія? - П'єр Адо

йде Йому назустріч і дивиться на Нього замість дивитись на себе саму, і не має задоволення дивитись, чим вона є, вона дивиться на нього), тоді вона, звичайно, не поміняє Його на жодну іншу річ, навіть якщо запропонувати їй усе небо, оскільки вона знає, що немає нічого, що було б ціннішим та кращим за Нього (адже вона не може піднестись вище, й усі інші речі, навіть якщо вони вище, є для неї нижчими), неначе в цей самий момент їй дається оцінювати та пізнавати досконало, що вона жадає «саме Його», і стверджувати, що немає нічого кращого за Нього (оскільки тут неможливий жоден обман: де знайти істинніше за істину? Вона говорить, таким чином: «Це Він!», вона проголошує це пізніше, зараз вона промовляє своє мовчання, наповнене радістю, вона не помиляється саме тому, що наповнена радістю, і вона не говорить з причини задоволення, яке їй приносило б тіло, але тому, що вона стала тим, чим була колись, коли вона була щасливою) […] Якщо стається так, що все довкола неї буде зруйнованим, це буде саме тим, чого вона хоче, за умови, що вона залишиться з Ним: настільки великою є радість, якої вона досягнула[487].

Тут присутні тональність та атмосфера, які є відносно новими в історії античної філософії. Відтепер філософський дискурс потрібен лише для того, щоб вказати на те, що є вищим за нього (не виражаючи його при цьому), тобто на досвід, в якому увесь дискурс знищується, в якому також більше немає свідомості індивідуального себе, а є тільки відчуття радості та присутності. Однак, цей досвід вписується все-таки в традицію, яка сягає щонайменше «Бенкету» Платона[488], котрий говорить про раптове бачення «чогось неймовірно прекрасного від природи», що є нічим іншим, як Красою в собі самій; таке бачення Платон уподібнює баченню, що постає в очах посвяченого в містерії Елевсиса. Втім, «містичний» досвід названий «містичним» через «містерії», тобто «таємні» бачення Елевсиса, які також даються як раптове бачення. Таке бачення, говорить Платон, є пунктом життя, в якому життя варте того, щоб бути прожитим, і якщо любов до людської краси може виносити нас за межі нас самих, то якою може бути сила любові, спровокованої такою Красою[489]? Ми віднаходимо сліди цієї традиції у Філона Александрійського, наприклад, у цьому тексті, де сильно наголошується перехідний характер такого досвіду:

Коли інтелект людини охоплений божественною любов’ю, коли вона з усіх своїх сил прагне сягнути найсвященнішого святилища, коли вона тягнеться туди силою всього свого пориву та усієї своєї наполегливості, то, підхоплена Богом, вона забуває усе, забуває саму себе, не пам’ятає нічого, окрім Бога та зв’язку з ним […] Але коли ентузіазм спадає і жадання позбавляється своєї сили, вона знову стає людиною, віддаляється від божественних речей, зустрічаючи відтак людські речі, які чекають її на виході з храму[490].

Втім, не потрібно забувати, що така тенденція не чужа аристотелізму, оскільки щастя людини міститься у спогляданні, яке має вищим предметом Думку Думки. Хоча ми не зупиняємося тут на такому великому коментаторові Аристотеля як Александр з Афродіси, оскільки дуже мало знаємо про те, яким було його життя та вчення, однак, у його випадку[491] можна говорити про містичний аристотелізм, зокрема, у нього було уявлення про єднання нашого інтелекту з божественним Інтелектом.

З містичним досвідом ми маємо інший аспект філософського життя: вже не рішення, не вибір способу життя, а невисловлюваний досвід, що перебуває поза будь-яким дискурсом, який повністю обертає всю самосвідомість індивіда та сповнює його відчуттям присутності, що не піддається вираженню.

Рівні «я» та межі філософського дискурсу

Із сорока п’яти трактатів Плотина можна виснувати теорію, яка пояснює ґенезу реальності на основі первісної єдності — Єдиного чи Блага, через постання дедалі нижчих рівнів реальності, все більше вражених множинністю: Інтелект, потім душа, потім чуттєві речі. Насправді, як і Аристотель та Платон, Плотин писав не з метою викласти систему, а з метою розв’язати окремі питання, порушені його слухачами під час навчання[492]. Це не означає, що Плотин не мав єдиного бачення реальності, це означає лише, що його твори написані за певних обставин. Окрім того, вони мають на меті також закликати, запросити слухача чи читача обрати певну позицію, прийняти певний спосіб життя, оскільки філософський дискурс Плотина щодо будь-яких рівнів реальності тільки підштовхує до аскези та до внутрішнього досвіду, які є справжнім пізнанням, за допомогою якого філософ підноситься до вищої реальності, досягаючи поступово дедалі вищих та більш внутрішніх рівнів самосвідомості. Плотин повторює стару істину: «Подібне пізнається подібним»[493]. Однак, це означає для нього, що лише стаючи духовно подібним реальності, можна захотіти пізнати те, що в ній можна осягнути. Філософія Плотина, таким чином, просякнута духом платонізму, тобто уявленням про нероздільну єдність знання та чесноти: знання є лише в екзистенційному просуванні до Блага та через нього.

Першим етапом піднесення є усвідомлення розумною душею факту, що вона не змішується з ірраціональною душею, яка покликана одушевляти тіло, переймається задоволеннями та працею, які передбачає життя тіла. Філософський дискурс може викласти аргументи на користь розрізнення між розумною та ірраціональною душами, але важливо зрозуміти, що це робиться не для того, щоб дійти висновку про існування розумної душі, а для того, щоб самому жити як розумна душа. Філософський дискурс може намагатися мислити душу, «розглядаючи її в чистому стані, оскільки будь-яке додавання до речі є перешкодою для пізнання речі»[494]. Проте тільки аскеза дає змогу «я» пізнати себе по-справжньому як душу, відокремлену від того, що не є нею, тобто стати конкретно та свідомо тим, чим було це «я», не знаючи цього: «Обмежуй себе та аналізуй себе», «Позбався того, що є поверховим […] не припиняй тесати свою власну статую»[495]. Для цього потрібно самому відділитись від того, що додано до розумної душі, та побачити себе таким, яким став після цього.

Але ні філософський дискурс, ні внутрішній шлях не можуть зупинитися на розумній душі. Філософський дискурс змушений прийняти, як це зробив Аристотель, що душа не може розмірковувати та мислити, якщо їй не передує субстанційна Думка, що створює можливість розмірковувати та пізнавати. Душа розпізнає сліди цієї думки, цього Інтелекту в собі у формі