Таємне джерело - Андрій Анатолійович Кокотюха

– Не блазнюйте, Григоровичу, вам не пасує. Отже, ви, професор, ще і працюєте сторожем – невже самі вірите, що в людських головах не виникало думок поквитатися?

– За вашою логікою, шановний Ігоре Степановичу, змовитися проти всіх трьох мусило все село. А змовники мали щоразу таємно збиратися й тягнути жеребок, кому наразі стати зброєю в руках Господа. Згодні, що це дуже поганий детектив?

– Не читаю детективів.

– Не любите?

– Ніколи. Хоча часом випадає нагода. Є такий роман у Агати Крісті, там убили пана в поїзді. Сищик думає на кожного з пасажирів, а виявляється, вони вбили його гуртом, по черзі встромляючи ножа в тіло. До речі, то була помста за смерть дитини. І перед тим жертву, здається, натоптали снодійним.

– «Східний експрес», – підтвердив Рогоза. – Якщо ви уважно читали роман, Ігоре Степановичу, то погодитеся – той, кого зарізали в потязі, є жертвою лише за так званою формальною логікою. Насправді ж він завдав людям чимало горя.

– Своїм убивцям, – уточнив Князевич.

– Можливо, і тут є формальна логіка. Проте… Ви бачили нашу вчительку, Романів Марію. Я саме прийшов… оселився тут, коли дівчина закінчила десять класів і вступила до інституту. Потім – комсомольський секретар. Я сам партійний, безпартійний доктор наук у нас рідкість, ви це знаєте самі. У вас є безпартійні генерали? Отож… Наш фельдшер, Кудімов, її оглядав. Дівчина сама до нього прийшла, просила не говорити батькам, та потім якось усе саме собою стало відомим. Ну, не зовсім саме, Боровчук не надто ховався. Чому його не покарали? Бо Марія заяву не писала? А ви б писали на її місці до міліції на секретаря первинної комсомольської організації, та ще сільської? Тим паче якщо ви – онучка того, кого називають бандерівцем?

– Навіть так… А, я ж забув, у вас тут мало не в кожній хаті хтось… До чого ви це завели, між іншим?

– Не я завів. – Рогоза допив чай. – Самі сказали, розмова без протоколу. Бесідувати отак із людьми – ваша робота, ваш клопіт. Ось і говорю вам: якщо шукаєте якихось убивць серед ображених жертв, почніть із Марії Романів. Вірите, що вона могла когось отруїти та ще й виволочити в ліс? Домовляймося таким чином – як вірите, готовий дати покази, арештовуйте дівчину.

– Які покази? – щиро здивувався Князевич.

– А будь-які, коли ви в таке здатні повірити. Повірите й моїм словам, теж будь-яким. Софія Новицька, я знав її трошки, до речі… Зґвалтувала хлопчика, цей уже в мене на очах виріс, таке дитя бігало ось тут, коридором. Міг би теж стати професором, лежить у лікарні, кажуть – усе, інвалід. Його батьки Софію виловили, до лісу затягли? Я й це вам підтверджу, як на те пішлося! Вірите в це, але бажаєте, щоб розбиралися без вас, – підтверджу. Коли про Лизгунова йдеться, тут ми вже знаємо: в кожній хаті має кревного ворога. Гайда, арештовуйте всіх, мене лишіть, ну, парторга ще, дільничного, голову сільради, хоча і в нього з родичами не все лояльно. Ви ж за цим приїхали, хіба ні? Знову ми з вами, до речі, без протоколу говоримо… То як, так чи ні?

Чай за цей час зовсім охолов. Князевич замислено допив його до осаду, покрутив спорожнілого кухля в руці.

– За правдою я приїхав.

– Я вам правду сказав.

– Судячи з усього, мою персону жваво обговорюють у селі. Виходить, у людей саме такі настрої, що я кат і прийшов усіх арештовувати й судити? Так чи ні?

Їхні погляди зустрілися. Затим Рогоза теж допив свій чай.

– Ви ж не вірите, що Божа кара буває. А таємне джерело з живою та мертвою водою – існує, хоч і відкривається не всім. Ви навіть не хочете чути, що вночі тутешній ліс інакший, ніж удень. – Старий сторож підвівся, акуратно поставив чужого кухля на стіл, узяв із простягнутої руки свого. – Ви шукаєте винних, реальних, із плоті та крові, винуватих у тому, що відбувається, може статися, за непідвладними всім нам законами. Не хочу більш нічого казати, в чомусь вас переконувати, просто поміркуйте над цим перед сном. Хочете вважати, що захищаю… намагаюся захистити від вас село, котре стало моїм рідним, – хай буде так. Більше ні в чому переконувати вас, товаришу слідчий, не буду. Добраніч, ви, певне, стомилися.

22

Біль

Двері за сторожем зачинилися.

Лишившись сам, Ігор Князевич раптово зрозумів, як справді стомився. Накотилося стрімко, все й відразу: не нинішня піша прогулянка на загал вісім годин, не вчорашня дурисвітська, позбавлена жодного сенсу так звана гульня, не напруження останніх тижнів – здалося, Ігоря Князевича враз утомило навіть саме життя. Щойно зрозумів це, тіло охопила дивна легкість: так було, коли він та дружина нарешті перестали вдавати з себе подружню пару, а за один вечір, ба за одну годину раз і назавжди домовилися – вони чужі, вкупі бути не просто не можуть, навіть права не мають. Тепер, у цій невеличкій убогій кімнатці, посеред загубленого серед лісу прикарпатського села, Ігор зміг пояснити, як стається те, про що пишуть майстри художнього слова: камінь у буквальному, відчутному розумінні цього слова звалився з серця.

Стало дуже легко, навіть радісно.

Густа втома накотила не стрімким важким валом – м’яко накрила, огорнула теплою затишною хвилею, буквально потягнула донизу, змусила лягти на незібране ліжко. Так Князевич побув якийсь час: у позі ембріона, ноги, взуті в кирзаки, на підлозі, верхня частина тулуба – на койці. Спати враз закортіло так, що Ігор не відчув сили не лише роззутися – стягнути з себе чужий одяг. Хоча стосовно цього швидко передумав: одягнутим затишніше, ночі в цих місцях справді холодніші, а топити, звісна річ, у вересні в школі ніхто не почне.

Долаючи шалене бажання поринути в глибокий сон, з останніх сил утримуючись на поверхні буття, Князевич таки приловчився, скинув чоботи – вони впали на підлогу один за одним з дуже довгим, як йому здалося, інтервалом і чомусь занадто голосно навіть для кирзових чобіт, аж луна відбилася, гукнули. Затягнувши на ліжко себе всього, Ігор спробував тепер висмикнути зісподу покривало. Вдалося, він уже не намагався забратися під ковдру, просто якимись недолугими рухами, котрі чомусь насмішили його самого – це ж треба так хвицати ногами! – Князевич як зміг накрив ноги, притримуючи тканину зігнутими носаками, після чого досить швидко знайшов зручне положення на койці: зазвичай аби вмоститися й заснути, йому, особливо тверезому, доводилося вовтузитися довго, і колишня дружина, до речі, виговорювала йому і за цю,