Забуті історії міст: як багатство та культурний розвиток здобуваються толерантністю - Арі Турунен

лікарню, публічні лазні та готелі. Біля фасаду великих воріт базару на площі розміщувалися кавові кімнати. Вони були вже з самого ранку вщент заповнені відвідувачами, що пили каву та курили кальян. Люди спілкувалися, сидячи навколо чаші з водою для очищення кальяну. Розмови часто зводилися до політики. Тому Аббас наказав, що в усіх дискусіях обов’язково мав брати участь жрець, який говорив би про історію, поезію, закон.

Поблизу кав’ярень була вулиця червоних ліхтарів, вишукані ресторани та чайні, де грали в шахи. За свідченням Жана Шардена, опіум уживали представники всіх верств населення, винними крамницями володіли вірмени, а куріння канабісу вважалося міщанською звичкою. На головній площі були розташовані кіоски й торгові намети. Їхнє місце розташування було організоване відповідно до видів товару. В центрі звичайні торговці та ремісники пропонували їжу, прянощі, ліки, вироби зі шкіри й бавовни, шовк і атлас. По краях заможні торговці та майстри виставляли на продаж коштовні вироби. Щоранку тут продавали верблюдів, коней і мулів. Після полудня приїздили столяри з виготовленими меблями. На площі були також палітурники і спеціально відведені місця для купців із Венеції та Нюрнберга.

Оскільки Ісфахан був важливим пунктом призначення на Шовковому шляху, на Мейдані продавали вироби зі всіх куточків світу: від Португалії до Китаю, від Індонезії до Балтійського моря. Тут міняйла встановлювали свої залізні пункти обміну грошей і кіоски. Намети з вуличною їжею були всюди, і в кожному шипіли казанки. Вода була безкоштовною, оскільки торговці оплачували роботу водоносів. Зазвичай ринок працював до пізнього вечора, коли наставав час акробатів, дервішів, оповідачів історій і музикантів. Поліція охороняла площу настільки пильно, що злодіїв там не було. Час від часу площу наказували звільнити, аби там можна було пограти в поло. Життя в Ісфахані було розслабленим і спов­неним задоволень.

Місто культур і караванів

Шах Аббас сповідував шиїзм. Шиїти були послідовниками двоюрідного брата пророка Мухаммеда Алі, адже Шиа означає партія Алі. У своїх теологічних поглядах шиїти були ліберальнішими від сунітів. Шиїзм робив акцент на свободі волі та був відкритим до нових ідей. З іншого боку, шахи розуміли шиїзм у власний спрощений спосіб: засновник династії Сефевідів Ісмаїл І оголосив шиїзм державною релігією під страхом смертної кари.

Ісмаїл був родом з Азербайджану і розмовляв азербайджанською тюркською мовою, що згодом стала мовою двору Сефевідів. Свого ім’я династія набула у 1334 р. від покійного шейха Сефі, одного з керманичів регіону. Ісмаїл прийшов до влади у 1501 р., коли йому було лише чотирнадцять років. Можливо, саме юнацька непримиренність у поєднанні з владою зробили його винятково жорстоким. Він вимагав від сунітів звинувачувати своїх попередніх ватажків, що було надзвичайно принизливим. Він завоював території всього Ірану і колишньої імперії Сасанідів у сучасному Іраку. Двох лідерів повстання він наказав засмажити на площі Ісфахана і зробити з них кебаб, який на знак вірності мали з’їсти їхні спільники. Після смерті в 1524 р. Ісмаїл залишив імперію в повному хаосі та на межі громадянської війни. Три його наступники не покращили ситуацію. Після чого в 1587 р. до влади прийшов Аббас. Йому було шістнадцять років, коли він скинув із трону свого батька.

Хоча Аббас міг поводитися так само безжалісно і жорстоко, як і Ісмаїл I, він, утім, був значно прагматичнішим. Аббас вірив, що релігійна терпимість сприяє розвиткові торгівлі і, отже, загальному збагаченню.

На думку Роджера Сейворі, дослідника історії Ірану, шах Аббас був блискучим стратегом і тактиком, визначною рисою характеру якого була обережність. Він прагнув досягати своїх цілей радше дипломатичним шляхом, ніж воєнним. Проте, якщо події розгорталися не так, як він хотів, бунтівники відчували на собі весь його гнів. У 1614—1615 рр. Аббас придушив повстання грузинів у Кахетинській провінції. Понад шістдесят тисяч грузинських селян загинули, більш ніж сто тисяч було вивезено до Персії.

Аббас любив полювання і був майстром на всі руки: він умів власноруч викувати шаблю, підігнати сідло, виткати полотно. Він не терпів лінощів. У розмовах Аббас відразу переходив до самої суті та полюбляв чесні дискусії. Торгову справу він знав до тонкощів. Він завжди уважно слухав співбесідника й відповідав бадьоро та влучно. Аббас користувався підтримкою простих людей і проводив з ними багато часу. Він часто з’являвся на базарах і в інших громадських місцях Ісфахана. Часом він вирушав до вірменського кварталу й там годинами просиджував у колі місцевого населення за келихом вина. Вдягався зазвичай просто, проте під час офіційних заходів вбирався у парчу й дорогоцінне каміння, набуваючи вигляду істинно царського.

Шах Аббас правив достатньо довго, аби встигнути втілити свій проект у життя. Хоча він був абсолютним тираном, але на диво відкрито ставився до зовнішніх впливів. Аббас цікавився іншими державами і використовував будь-яку нагоду розпитати дипломатів про звичаї їхніх країн. Італійський мандрівник П’єтро делла Валле був уражений тим, наскільки багато шах знає про християнство та його історію. Допитливість, відкритість і толерантність Аббаса сприяли тому, що Ісфахан став вельми космополітичним містом. Там мешкали турки, євреї, грузини, вірмени, індійці, китайці та європейці.

Спільною мовою для всіх була, звичайно, перська, але у місті розмовляли також вірменською, грузинською, хінді, урду та гуджаратською мовами. Купці з різних тюркських країн, з Азербайджану, Узбекистану, Туркменістану, спілкувалися між собою турецькою. У XVI ст. батьки царів мали турецькі корені. Турецька поширилася також серед грузинських жінок у гаремі.

Французький торговець дорогоцінним камінням Жан Шарден у своїх подорожніх нотатках зазначає, що в Ісфахані не було жодного поважного чоловіка, чия матір не була б грузинкою або черкескою. Більшість переселенців із територій Кавказу спочатку були рабами. У 1540—1553 рр. шах Тахмасп здійснив чотири воєнні походи на Кавказ, що супроводжувалися надзвичайною жорстокістю. Його армія відточувала свою військову майстерність і поповнила державну скарбницю коштовностями, вкраденими у церквах Тбілісі та Єревана. Воєнні дії було легко пояснити