Нарис історії України з найдавніших часів до кінця XVIII ст. - Наталія Миколаївна Яковенко

сировини, збіжжя і лісових товарів на європейський ринок. Лишається додати, що з середини XVI ст. у балтійську торгівлю, головною артерією котрої була Вісла, яка зв'язувала внутрішні регіони Польщі з воротами зовнішнього збуту – Ґданськом, щодалі активніше втягується Волинь. Звідси по Західному Бугу, a далі по Віслі вивозили на експорт збіжжя, поташ, смолу, напівфабрикати корабельного лісу. Невдачі ж Великого князівства Литовського у Лівонській війні могли обернутися утвердженням Московії на берегах Балтики, і тоді російський вивіз продуктів у Західну Європу склав би поважну конкуренцію польському та волинському експорту.

До торгової гарячки були втягнуті найширші кола купецтва і шляхти, a це, своєю чергою, активізувало шляхетську колонізацію, стимулюючи гонитву за нерозораними ланами й незайманими лісовими масивами. Уявленню про землі, що чекають на енергійного господаря, ідеально відповідала Україна. Образ безкрайої родючої рівнини, що плине молоком і медом, де риба з'являється "з божої роси", пшениця родить сама по собі без засіву, a трава на пасовиськах росте так буйно, що по ній не можна проїхати возом, міцно закорінився у свідомості польського читача завдяки історико-географічній і мемуарній літературі. Зокрема, саме так описано Україну в популярному творі професора Краківського університету Мацея Мєховського "Трактат про дві Сарматії", що був виданий 1517 р. і лише протягом XVI ст. перевидавався по різних містах Європи 15 разів. Повторюючи думку одного з найвідоміших польських істориків Оскара Халецького, можна сказати його ж словами: "Братія шляхетська, побачивши перед собою родючі українські простори, подумала передовсім не про Москву, не про козаків і татар, a про "нову здобич польського плуга".

Волинці і кияни нa Люблінському сеймі 1569 р. Унійний привілей

10 січня 1569 р., після кількарічних попередніх дебатів, у Любліні розпочався сейм, спільний станам Польської Корони зі станами Великого князівства Литовського. З перших же днів на ньому непримиренно зіткнулися два уявлення про унію: литовської сторони – в значенні федеративного об'єднання двох держав, польської – в значенні безумовної інкорпорації Великого князівства Литовського. У гострих дебатах, котрі нераз опинялися на грані розриву і навіть збройної сутички, врешті було досягнуто згоди. Актом від 1 липня 1569 р. проголошувалося утворення нової федеративної держави двох народів – Речі Посполитої. При цьому Велике князівство Литовське, як і Польська Корона, лишалося самостійним політичним організмом з окремою вищою адміністрацією, власною скарбницею, військом, судово-правовою системою. Платою за державну суверенність, яку вдалося зберегти знесиленому Великому князівству, стали Підляшшя, Волинь, Київщина і Брацлавщина, тобто території, що найдовше (a власне до самої унії) зберігали політичну відособленість від центрального тіла литовсько-руської держави.

У бурхливих сеймових дебатах українській політичній еліті випало зіграти непрестижну роль швидше пасивного спостерігача, ніж активного учасника з вирішальним голосом. Виправданням може служити хіба прихильне ставлення до саме такого перебігу подій, бо ж ні українські князі, ні, тим більше, шляхта не противилися очікуваній зміні. Власне, послів від шляхти на Люблінському сеймі взагалі ще не було чутно, a князі трималися "мінімалістичної програми" – відстоювали свободу віросповідання і недоторканість місцевих звичаїв, навіть не висуваючи вимог політичного характеру. Очікувані гарантії були надані. У привілеях Волині, Брацлавщини й Київщини, приєднаних до Корони Польської як рівні до рівних, вільні до вільних, спеціально виділялися сюжети, спрямовані на охорону цілісності території і непорушності місцевих звичаїв. Так, окремим пунктом оговорювалося збереження стародавніх границь згаданих земель з усталеною сіткою самоврядних земських інституцій та судово-адміністративних органів. Основним законодавчим кодексом лишався й надалі Литовський Статут; гарантувалося збереження руської мови в публічному побуті. Усі місцеві уряди, почесні титули й посади, згідно з привілеями, могли надаватися лише мешканцям відповідної землі (волинцям, киянам чи брацлав'янам) без огляду на їх віросповідання, так само як і всі пільги, декларовані привілеями, поширювалися нарівно на католиків і православних.

Отже, як бачимо, згідно з унійним привілеєм, за колишніми литовськими володіннями визнавалися давні кордони, право на власне судочинство, адміністрацію і урядову мову, тобто, висловлюючись по-сучасному – на культурно-адміністративну автономію. Питання про те, наскільки польський уряд виявився здатним забезпечити реальне дотримання норм цієї автономії, лежить в іншій площині, бо у свідомості тутешніх мешканців гарантований законом особливий статус України-Русі існував, і якраз відповіддю на його порушення стало згодом загострення національної проблеми.

Спалах князівської потуги після унії

Прикметною деталлю довколаунійних подій є те, що українські хроністи, ретельно нотуючи безліч другорядних дрібниць із близького їм життя, "не помітили" такого епохального акту, як передача українських земель Короні (принаймні, записів про цю подію в українських літописах фактично немає). Це не свідчить про байдужість до долі рідного краю. У середньовічній уяві політична відособленість, на відміну від модерного стереотипу мислення, ототожнювалась не з державною суверенністю, a з власним володарем. Оскільки ж великий князь литовський і король поєднувалися в одній персоні – Жиґимонта II Авґуста, нічого епохального в очах людей того часу взагалі не сталося, бо місцеві політичні інститути, що були втіленням реальної окремішності в адміністративному устрої, звичаях і правовій системі, лишалися незмінними. A стрижнем їх як споконвіку до унії, так і після неї зоставалися власні князі – символ династичної окремішності.

Князі, котрі підписували акт унії, та перші поунійні покоління княжих нащадків були ще надмір далекі від тієї інтеграції в Польську державу, яку бачимо на прикладі їхніх спольщених правнуків. Відчуття своєї чужорідності в колі польської еліти, байдужість до великої придворної політики, презирлива зверхність стосовно нижчих по крові (a саме такою була середня шляхта, яка заправляла сеймовими баталіями) обертають увесь потенціал енергії руських можновладців на концентрацію влади у себе вдома. I дійсно, за кілька десятиліть саме вони, ці "удільні князі нової генерації", як влучно називав їх Михайло Грушевський, стають настільки потужними правителями України, що уряд, король і сейм перетворюються на їхньому тлі на порожні слова без реального значення.

Здійснювалося це кількома річищами. Так, після унії князі формально втратили право на спадкове місце в державній раді (сенаті), яке за законами Корони Польської було посадовим і належало тільки носіям вищої церковної і світської влади. Ні придворних міністерських посад, ні, тим більше, вищих санів у католицькій ієрархії українські князі довго не займали. Відтак дорогу до сенату прокладали тільки воєводські й каштелянські уряди у своїх воєводствах: Київському, Волинському і Брацлавському. Відповідно, у руках колишніх княжат головних – Острозьких, Заславських, Збаразьких, Вишневецьких, Санґушків, Чорторийських, Корецьких – зосереджується абсолютна більшість сенаторських урядів трьох воєводств (між 1569 і 1648 рр. в сенаті засідала 21 особа від семи княжих родів, що за чисельністю аж ніяк не поступалося представництву у раді Великого князівства