Бойова група «Байєрсдорф» - Роман Олегович Пономаренко
Шапка облікової картки гауптштурмфюрера СС Йоганнеса Кляйнова. Зверніть увагу на його особистий номер у СС — він був одним з ветеранів організації. Кляйнов доволі суперечлива постать в історії української дивізії, однак усі факти свідчать, що це був компетентний, здібний і сміливий офіцер
Піхотний батальйон. Складався з чотирьох рот, одна з яких була важкою (взводи легких і важких кулеметів, мінометний та саперний взводи). До складу батальйону також входив господарчий відділ для постачання харчів і перевезення солдатського реманенту. Загальна чисельність батальйону сягала близько 500 осіб. Командир — 29-річний гауптштурмфюрер СС Карл Бріштот. Він був одним із найдосвідченіших німецьких офіцерів дивізії, відзначений Германським хрестом у золоті за бої проти Червоної армії на Ленінградському фронті. Командиром 2-ї роти був ваффен–гауптштурмфюрер Богдан Соболевський, а важкої роти — 32-річний оберштурмфюрер СС Герберт Шнеллер, який раніше служив в полку СС «Вестланд», а зараз був командиром 12-ї роти 30‑го добровольчого полку СС. Пост офіцера для спеціальних доручень посідав 22-річний унтерштурмфюрер СС Отто Беккер. Як згадував вояк протитанкового взводу Лев Стеткевич: «Він уособлював зарозумілий тип німця «юберменша». Легковажив всіх не–німців, а навіть старшин. Дуже часто сотник Бріштот мусів його вгамовувати»[24]. За непідтвердженими даними ад'ютантом батальйону був ваффен–унтерштурмфюрер Богдан Підгайний, а серед інших офіцерів батальйону — ваффен–оберштурмфюрер Остап Чучкевич.
Легка артилерійська батарея з шести 105‑мм легких польових гаубиць leFH 18/40 на кінній тязі. Батарея складалася із двох взводів, по три гармати у кожному. Командиром батареї був 48-річний ваффен–штурмбаннфюрер Микола Палієнко. Це був один з найдосвідченіших українських офіцерів військ СС, ветеран Російської імператорської армії, в лавах якої воював у Першу світову війну, армії УНР та Війська Польського, де в 1934 році закінчив академію Генерального штабу. Михайло Длябога обійняв посаду вогневого офіцера, а Сергій Рослик та Василь Крайчик очолили взводи. Пізніше, коли бойова група прибула у Любачів, Палієнко фактично перейшов до її штабу, а функції командира батареї перебрав на себе Длябога. Загальна чисельність особового складу батареї сягала близько 300 осіб, з яких майже всі були українці — лише один унтер–офіцер був німцем[25].
Протитанковий взвод мав дві гармати. Командир — ваффен–унтерштурмфюрер Іван Тарнавський (41 рік).
Саперна рота під командуванням 47-річного ваффен–гауптштурмфюрера Івана Ремболовича, колишнього царського офіцера та учасника Визвольних змагань 1917–1920 років. Загальна чисельність роти сягала близько 250 вояків. Серед офіцерів роти був 37-річний ваффен–оберштурмфюрер Юрій Черкашин.
Микола Палієнко, командир артилерійської батареї і один з небагатьох компетентних українських офіцерів військ СС. На знімку він у ранзі ваффен–штурмбаннфюрера на посаді командира 4‑го артилерійського дивізіону 14‑го артилерійського полку військ СС. Це був один з найдосвідченіших та авторитетних українських старшин. Загинув під Бродами
Кавалерійський розвідувальний підрозділ чисельністю 120 вояків, під командуванням 43-річного ваффен–гауптштурмфюрера Романа Долинського[26]. За спогадами Длябога, цей підрозділ був приділений до артилерійської батареї, однак, судячи зі споминів самого Долинського, існував він окремо.
Телефонний взвод зв'язку чисельністю 35 осіб під командуванням ваффен–унтерштурмфюрера Адріана Демчука.
Польовий санітарний взвод чисельністю 35 осіб.
Ветеринарне відділення чисельністю 15 осіб під командуванням 38-річного ваффен–унтерштурмфюрера доктора Володимира Кішка.
Господарська рота постачання та забезпечення чисельністю близько 100 осіб під командуванням ваффен–оберштурмфюрера Остапа Поляківа-Сквірського (41 рік).
За деякими даними, групі були надані чотири штурмові самохідні гармати, які були на оснащенні табору Гайделяґер. Найімовірніше, це були самохідки Stug‑III старих модифікацій, що їх використовували для навчальних цілей. Цікаво, що Роман Долинський згадує про танки, які були надані бойовій групі, називаючи їх «Тиграми», хоча зрозуміло, що ніяких «Тигрів» там і близько не було, як і танків інших сучасних типів — на той момент вони були конче потрібні на фронті. Вочевидь, що за «Тигри» Долинський прийняв саме ці штурмові гармати. Жодних відомостей про те, хто командував цим штурмовим відділом, нема, але за свідченнями самохідки зазвичай перебували при штабі бойової групи та надавалися на підсилення піхотних рот.
Зауважимо, що в українській історіографії вважають, що до складу бойової групи було введено два батальйони замість одного і що цим другим батальйоном командував Іван Ремболович. Ця інформація поширилася ще з ветеранських спогадів. Однак насправді батальйон у групі був лише один, а також окремо існували саперна рота та протитанковий взвод, які помилково «об'єднали» в окремий батальйон українські ветерани.
Командир саперної роти ваффен–гауптштурмфюрер Іван Ремболович. На жаль, нема жодної світлини Ремболовича часів його служби в дивізії. На цьому знімку 1916 року молодий Ремболович у званні штабс–капітана Російської імператорської армії. В Першу світову війну був нагороджений орденами Святого Станіслава та Святої Анни (обидва III ступеня) та орденом Святого Володимира IV ступеня. У Другу світову німці нагородили його Хрестом військових заслуг 2‑го класу з мечами
Бойова група формувалася з вояків усіх частин української дивізії. Переважна більшість українських добровольців сприйняла новину про формування бойової групи з великим захопленням, ставлячись до цього як до закінчення нудного військового навчання і початку захопливих вправ та пригод. Добровольців було багато в усіх званнях, навіть серед тих, хто за посадою міг би спокійно цього оминути. Так, стрілець Зенон Врублевський, який служив при штабі дивізії та закінчив водійські курси, дізнався, що від штабу дивізії одна машина йде на «айнзатц». Водій для неї вже був призначений, але Врублевський зміг з ним домовитись і домігся, щоб її водієм призначили саме його. На той момент Врублевський відверто нудьгував, служачи у штабі, і рвався в бій. Йому було доручено стати водієм командира саперної роти Івана Ремболовича[27].
До складу бойової групи відбирали найдосвідченіших офіцерів, унтер–офіцерів та солдатів як німецьких, так і українських. Українці віддавали перевагу колишнім старшинам, які мали бойовий досвід в армії УНР, УГА, Військові Польському або в Червоній армії і пройшли свій фаховий перевишкіл. Не всі з них обіймали офіцерські посади. Так, у бойову групу зголосився 37-річний колишній капітан Війська Польського Ярослав Кубашевський[28], який мав ступінь унтер–офіцера (офіцерське звання ваффен–унтерштурмфюрера він отримав лише в середині 1944 року). Внаслідок цього, українські вояки, відібрані до участі у групі, мали здебільшого поважний вік
